Вірші класиків - українська та світова поезія

Сніжок паде. Летять листочки білі,
Як у саді пахучий вишні цвіт,
Коли вітрець порушить злегка гілля.

Сніжок паде… Отак з забутих літ
Летять на мене незабуті мрії,

Мамо моя! За час, за годину
Свиснуть кулі, заграють гармати.
Може, вийду цілий, може, згину –
Хочу твоє опрощення мати.

Ти не гнівайся, рідна, на мене,
Що пішов, не

Серця мого біль,
Співів моїх жаль —
Вітер рідних піль,
Плескіт рідних фаль.

Вітер рідних піль,
Степових могил,
Що, хоч родить біль,
Не вбиває сил.

Не вбиває

Помежи нами море синє
Шумить бездонне,
По нім, як лодка, думка лине
І в хвилях тоне;
Над ним, як мева, жаль літає
І біла туга —
Була мойому серцю раєм,
Не буде

Прийдуть задушні дні. Родичам діти,
Братові сестри і другові други
Останні кинуть на могилу квіти,
Як доказ пам’яті, любові й туги.

Настане ніч, й квітки почнуть

І
Поезія, друже, всюди є —
І в людях, і в природі,
І, поки чоловік жиє,
Її умерти годі.

Вона сміється на устах
Маленької дитини,
Вона летить до нас у

Великий бачу тихий сад,
За ним старі руїни,
Беріз плакучих довгий ряд
Кидає мовчаливі тіні
На бзи, черемхи і жасмини…
Великий бачу тихий сад.

Садом вузька доріжка

В’януть квіти, листя рідне,
Небо меркне, половіє,
Як зіниця, що поблідне,
Нім замре і скам’яніє.

Поле в млі, як в домовині
Під покривалом небожчик.
Смерк лягає по

Покинь на хвилю торг життя — а духа
Скріпи у сóбі та зніми угору!
Народе мій! Се я тобі говорю,
А в кого розум й серце є — най слуха.

Зривається велика завірюха
Над нашим

В буйнім городі мого духа
Найкращі квіти повсихали.
Палила їх жара-посуха,
В’ялила студінь, завірюха
І безнастанні сльоти прали.

Тепер там тихо, непривітно,
Стежками

Бувайте здорові,
Гори барвінкові,
Бо вже мої коні,
Коники вороні
До дороги чекають готові.

Бувайте здорові,
Квітки у діброві,
Ви, дебрі і скелі,
І ви, серцю

Буває, в вечірню годину,
Як сонце зайде і як роси
Упадуть на свіжі покоси,
Як склоняться квіти в долину,
Як вітром похилиться колос, —
Здається, що чую твій голос.

Буває — тужу за тобою,
Як тужать квіти по весні,
Як тужать ті листки дрібні,
Коли осінньою порою
Летять у світ, бліді, сухі, —
Такою тихою тугою,
Буває, тужу за

Бачиш, як листя паде?
Осінь іде.
Чуєш той шелест і шум?
Смертельний сум.
З півночі вітер летить,
квіти в’ялить;
Голови хилять до землі,
плачуть в імлі.
Плачуть, що

Все, що тільки я чув,
Та сказати не вмів,
Я у тобі відчув,
Я у тобі узрів.

Ти — гармонья красок,
Ти — мелодія слів,
Ти — багатство думок,
Джерело вічних

За Пушкіним

Ранком ми до воза сіли,
На вигоду і на все
Забуваємо й без цілі
Гонимо лиш: в’є та в’є!

У полуднє — годі, брате!
Нас болять усі кістки,
Треба

Відчинилися небесні шлюзи,
День і ніч дрібонький дощ паде.
Жде листок останній на галузі,
Поки вітер його відорве.

Жде листок останній і з тривоги
Безнастанно на вітці

Сонце сховалося в гай за горою,
Як в зачарований храм.
Вчора, ах, вчора я був ще з тобою,
Нині, ах, нині я сам.

Вечір. Смеркається в моїй хатині,
Кину роботу на мить.

Вечірній дзвін, вечірній дзвін
Лунає за горою.
Добру поклін, а злу — проклін,
І вічний мир — з собою.

Ось день минув, мов і не був,
Йде нічка, час спокою.
Що ти почув,

Весна до нас рік-річно повертає,
Рік-річно кожне дерево цвіте.
Та серце людське раз лиш процвітає:
Коли настане верем’я святе.

Скажіть, чому весну ту одиноку
Колотять бурі,