Вірші класиків - українська та світова поезія

Стояв я сам-один, немов на варті
Забутий вояк у чужій землі,
І України я шукав на карті,
Шукав, шукав, та не було її.

Розірвана граничними стовпами,
Осяяна загравою

В очах твоїх я небо бачу,
Горять на нім вечірні зорі
І відбивають світло своє
В моїй душі, неначе в морі.

І поки небо тихе, сине,
І поки ясно сяють зорі, —
Блакитом

Ти, хлопе, землю край
І в землю зерно сій,
Най жито, як Дунай,
Покриє загін твій!

Най жито, як Дунай,
Пшениця золота,
Поллється на весь край,
Як та хлібна

Шаліла буря. Грім за громом
У землю з луском бив з небес,
І, мов відорваний з припону
Якийсь казочний лютий пес
Встікався, зливсь над моїм домом.

А блискавки, неначе

Цить, серце, цить!
Таж ти кохало,
І раювало, й горювало,
І наболілося досить –
Цить, серце, цить!

Весні кінець,
Пшениця спіє,
Зелене жито половіє,
Вже й серп

Чого ж ти, море, та розхиталося,
Мов колиска новенька,
Чого ж ти, серце, та розридалося,
Мов дитина маленька?

Як тяжко море та уговорити,
Щоб більше не гуділо,
Як тяжко

Час рікою пливе…
Я побачив тебе
На проході в міськім огороді.
І дивився, дивив,
Довго очі трудив,
Бо пізнати чомусь було годі.

Та ж стать рівна, струнка,
Та ж голівка

Сніжок паде. Летять листочки білі,
Як у саді пахучий вишні цвіт,
Коли вітрець порушить злегка гілля.

Сніжок паде… Отак з забутих літ
Летять на мене незабуті мрії,

Мамо моя! За час, за годину
Свиснуть кулі, заграють гармати.
Може, вийду цілий, може, згину –
Хочу твоє опрощення мати.

Ти не гнівайся, рідна, на мене,
Що пішов, не

Серця мого біль,
Співів моїх жаль —
Вітер рідних піль,
Плескіт рідних фаль.

Вітер рідних піль,
Степових могил,
Що, хоч родить біль,
Не вбиває сил.

Не вбиває

Помежи нами море синє
Шумить бездонне,
По нім, як лодка, думка лине
І в хвилях тоне;
Над ним, як мева, жаль літає
І біла туга —
Була мойому серцю раєм,
Не буде

Прийдуть задушні дні. Родичам діти,
Братові сестри і другові други
Останні кинуть на могилу квіти,
Як доказ пам’яті, любові й туги.

Настане ніч, й квітки почнуть

І
Поезія, друже, всюди є —
І в людях, і в природі,
І, поки чоловік жиє,
Її умерти годі.

Вона сміється на устах
Маленької дитини,
Вона летить до нас у

Не журися, моє серце,
Не журися, бідне,
Що в полуднє мерехтіло,
У вечір поблідне.

Що в полуднє мерехтіло
В злоті і в пурпурі,
Те нічкою прибереться
В кольори

Де ж ви, мої рідні ниви,
Що не годен вас пізнати?
“Чи не бачиш? Порівняли
Нас шрапнелі і Гранати”.

Де ж ти, гаю мій, розмаю,
Граби, берести, дубина?
“Розметала нас зимою

Ліси дрімучі, тихі, сумовиті,
Ставок з водою, ясною як шкло,
Хати курні, соломою покриті, —
То рідний край і ріднеє село.

Збіжжя кругом; блават синіє в житі,
А панський лан

Як ранком навесні іде по полі
Якийсь вітрець, що будить і п’янить,
Так і на нас повіяв вітер волі,
Бажання пройняло нас: хочем жить!

Ми хочем жить. Хоч попелом,

Ми єсть народ, що має власний край
І власну мову, власний обичай,

В житті ми чуємо свій аромат,
Не пахне Польща нам, смердить царат.

Держави власної наш люд бажа,
Хто

Гей, ялице стара,
Розкажи ти мені,
Як жилося тобі
На високій горі?

Як шуміли кругом
Безконечні ліси,
Як бездомні вітри
Понад ними ішли?

Як тинявся

Я вас жалую, яблуні, груші,
Вас, берези дрижучі, плачливі,
Що на цвинтарі виросли, в глуші,
Гробів сторожі мовчаливі.

В час літнього гарячого жару
Ваше листя тінь, холод