Ганна Чубач

Вінок сонетів — то вінок із слів.
Слова в сонетах скромні та пахучі.
Мені сказали: “Ти така везуча —
Тобі бузок за хатою зацвів”.

Я розгорнула довгі віти днів
І подивилась

З повоєнного дитинства

Спілі полуниці на старих могилах,
Їх блакитні ранки росами обмили.
Спілі полуниці найсолодші в липні:
Від них руки пахнуть, губенята липнуть.

Святкую день: веселий і сумний,
Який не є, а я його святкую.
У кожнім ранку стільки новизни,
Що я невдач минулих не рахую.

Хай кожна мить минається, летить…
Але на святі

Не попрошу синю даль
Звеселить мою печаль.
Не попрошу чорні ночі
Щастя зорями пророчить.
Не покличу навіть друга
У свою невтішну тугу.
Біль зневіри, мрій тепло —
Все

Позвони мені першого квітня,
Пожартуй, що ти любиш мене.
І нехай хоч обманом розквітне
Мого щастя віконце сумне.

Хай до серця пригорнеться слово,
Як ранковий промінчик до

В самотніх стінах
Кляла розлуку.
У крайню шибку
Хтось тихо стукав.

Можливо, вітер.
Можливо, вишня.
Та я на стук той
Тоді не вийшла.

Тепер, як серцю
Минулась

Можливо, я колись прощу,
Але забути це не вдасться;
Біда забрала в мене щастя
Радіти теплому дощу.
Можливо, я колись втомлюсь,
Але забути – не забуду:
Бездомний пес по

Ніні Матвієнко

Сплетіть мені колисочку
Для моєї тиші.
Нехай долю нерозумну
Я в ній приколишу.
Колисочка вербовая,
Ой люленьки-люлі…
Забарилась любов моя

І.С.Козловському

Білі клавіші, звідки ви знаєте,
Що душа моя звукам відкрита?
Білі клавіші, нащо ридаєте.
Коли моря слізьми не долити?

Білі клавіші, звідки ви

Повернулися гусоньки рано,
А земля
Ще у біле убрана.
Повернулися гуси додому,
Принесли
З моря краплю солону.
Посідали
І мовчки голосять —
Позмерзали
У ніженьки

Мій Олімп — та найвища гора,
Що не вища за нашу хатину.
Тут колись голосна дітвора
Калатала у дзвоники сині.

Тут колись…
І тепер, і тепер
Всі вітри тут пахучі,

Цей день як день: без радості й печалі.
Лиш на калині облітає листя.
Та я осінньо про свій жаль не мовлю,
Щоби ніхто зі мною не журився.
Нема думкам спокійного причалу,
Є

Пісня

Я давно не печалюсь.
Я давно не журюсь.
Біля тихих причалів
Свого щастя боюсь.
Я давно не ридаю,
Як ридала колись.
Чи то сліз не стачає,
Чи вже

Пісня

Осипається цвіт,
Білий цвіт черешневий.
Ви до мене прийдіть,
Балакучий, веселий.
Щоб роки і сніги
Моїх мрій не занесли,
Ви мені говоріть
Про

Світлий день не марнуйте
На земній каруселі.
Поспішайте — будуйте
Небо з білої стелі.
Світ мій — сонячний зайчик,
Вік мій — скельце яскраве:
Посміюся, поплачу —
Та й

Цей добрий світ у житньому колоссі,
Ніщо його не зможе погасить:
Шовкові трави — то моє волосся,
Моїм словам — на вітрі голосить.
Роса на квітці — то моя сльозина.
А темна

В день народження Оксанки
Принесли сусіди санки.
Та на вулиці ще боса
Жовтолиця ходить осінь
І нанизує намисто
З трубочок сухого листя.
А заплакана Оксанка
По дорозі

У долині при криниці
При зеленому кленку
Посідали молодиці,
Наче птиці на току.

Посідали, заспівали,
Затужили на весь світ.
Юні роки пригадали,
Наче вишні білий

Трава дитинства не зів’яла:
Вона в долині тій росте,
Де наша мати пов’язала
В снопи проміння золоте.

Трава дитинства не зів’яне:
Їй зеленіти крізь роки,
Гойдати втомлені

Жук малий і волохатий
Все життя прожив без хати.
Вдень від холоду тремтів,
А вночі від страху млів.
Дощик спинку обливав,
В душу смутку наганяв.
І набридло йому