Ганна Чубач

Цей день як день: без радості й печалі.
Лиш на калині облітає листя.
Та я осінньо про свій жаль не мовлю,
Щоби ніхто зі мною не журився.
Нема думкам спокійного причалу,
Є

Світлий день не марнуйте
На земній каруселі.
Поспішайте — будуйте
Небо з білої стелі.
Світ мій — сонячний зайчик,
Вік мій — скельце яскраве:
Посміюся, поплачу —
Та й

У долині при криниці
При зеленому кленку
Посідали молодиці,
Наче птиці на току.

Посідали, заспівали,
Затужили на весь світ.
Юні роки пригадали,
Наче вишні білий

Мій Олімп — та найвища гора,
Що не вища за нашу хатину.
Тут колись голосна дітвора
Калатала у дзвоники сині.

Тут колись…
І тепер, і тепер
Всі вітри тут пахучі,

Святкую день: веселий і сумний,
Який не є, а я його святкую.
У кожнім ранку стільки новизни,
Що я невдач минулих не рахую.

Хай кожна мить минається, летить…
Але на святі

Жук малий і волохатий
Все життя прожив без хати.
Вдень від холоду тремтів,
А вночі від страху млів.
Дощик спинку обливав,
В душу смутку наганяв.
І набридло йому

Так, як було,
Так буде вічно:
Щоразу день чекає ночі.
Уперта гордість чоловіча
Коритись ніжності не хоче.
Та дні дощами переплачуть,
Снігами смуток пересіють.
І знов

Пісня

Я давно не печалюсь.
Я давно не журюсь.
Біля тихих причалів
Свого щастя боюсь.
Я давно не ридаю,
Як ридала колись.
Чи то сліз не стачає,
Чи вже

І.С.Козловському

Білі клавіші, звідки ви знаєте,
Що душа моя звукам відкрита?
Білі клавіші, нащо ридаєте.
Коли моря слізьми не долити?

Білі клавіші, звідки ви

Так, як було,
Так буде вічно:
Щоразу день чекає ночі.
Уперта гордість чоловіча
Коритись ніжності не хоче.
Та дні дощами переплачуть,
Снігами смуток пересіють.
І знов

Не плач у ніч —
Вона і так сумує
Над тим, що надто швидко відійшло.
Даремно снігом березень лютує —
Вже стільки в лісі
Пролісків зійшло!

Не плач у ніч —
Вона і так

В самотніх стінах
Кляла розлуку.
У крайню шибку
Хтось тихо стукав.

Можливо, вітер.
Можливо, вишня.
Та я на стук той
Тоді не вийшла.

Тепер, як серцю
Минулась

Пісня

Осипається цвіт,
Білий цвіт черешневий.
Ви до мене прийдіть,
Балакучий, веселий.
Щоб роки і сніги
Моїх мрій не занесли,
Ви мені говоріть
Про

Як мені їх зупинять?
Крильця так ніжно тріпочуть
В білих метеликів дня,
В чорних метеликів ночі.

Як мені їх берегти?
Білі до чорних сміються.
Щастя ясне вкоротить
Чи

То не сніжинки
Засипають день.
Сніжинки, ті б —
Давно уже розтали.
То світлі душі
Із моїх пісень.
Із тих пісень,
Яких ще не співала.

То не морози
Дихають на

Не попрошу синю даль
Звеселить мою печаль.
Не попрошу чорні ночі
Щастя зорями пророчить.
Не покличу навіть друга
У свою невтішну тугу.
Біль зневіри, мрій тепло —
Все

Вінок сонетів — то вінок із слів.
Слова в сонетах скромні та пахучі.
Мені сказали: “Ти така везуча —
Тобі бузок за хатою зацвів”.

Я розгорнула довгі віти днів
І подивилась

Сховалось літо за вербу:
Очікує, чи я прийду.
А я вдаю, що знать не знаю:
На довгу стежку поглядаю.
Стояло б літо в холодку,
І я б очима стежку пасла,
Якби в пахучого

Пам’яті Григора Тютюнника

Сонце і небо — для радості.
Світ цей — для щастя людини.
Осені хмурості,
Весен принадності —
Все нам навіки єдине.
Все нам даровано,

Мій Олімп — та найвища гора,
Що не вища за нашу хатину.
Тут колись голосна дітвора
Калатала у дзвоники сині.

Тут колись…
І тепер, і тепер
Всі вітри тут пахучі,