Ганна Чубач

Як мені їх зупинять?
Крильця так ніжно тріпочуть
В білих метеликів дня,
В чорних метеликів ночі.

Як мені їх берегти?
Білі до чорних сміються.
Щастя ясне вкоротить
Чи

То не сніжинки
Засипають день.
Сніжинки, ті б —
Давно уже розтали.
То світлі душі
Із моїх пісень.
Із тих пісень,
Яких ще не співала.

То не морози
Дихають на

Світлий день не марнуйте
На земній каруселі.
Поспішайте — будуйте
Небо з білої стелі.
Світ мій — сонячний зайчик,
Вік мій — скельце яскраве:
Посміюся, поплачу —
Та й

Цей день як день: без радості й печалі.
Лиш на калині облітає листя.
Та я осінньо про свій жаль не мовлю,
Щоби ніхто зі мною не журився.
Нема думкам спокійного причалу,
Є

Ніні Матвієнко

Сплетіть мені колисочку
Для моєї тиші.
Нехай долю нерозумну
Я в ній приколишу.
Колисочка вербовая,
Ой люленьки-люлі…
Забарилась любов моя

Цей добрий світ у житньому колоссі,
Ніщо його не зможе погасить:
Шовкові трави — то моє волосся,
Моїм словам — на вітрі голосить.
Роса на квітці — то моя сльозина.
А темна

Не попрошу синю даль
Звеселить мою печаль.
Не попрошу чорні ночі
Щастя зорями пророчить.
Не покличу навіть друга
У свою невтішну тугу.
Біль зневіри, мрій тепло —
Все

Вінок сонетів — то вінок із слів.
Слова в сонетах скромні та пахучі.
Мені сказали: “Ти така везуча —
Тобі бузок за хатою зацвів”.

Я розгорнула довгі віти днів
І подивилась

Сховалось літо за вербу:
Очікує, чи я прийду.
А я вдаю, що знать не знаю:
На довгу стежку поглядаю.
Стояло б літо в холодку,
І я б очима стежку пасла,
Якби в пахучого

Пам’яті Григора Тютюнника

Сонце і небо — для радості.
Світ цей — для щастя людини.
Осені хмурості,
Весен принадності —
Все нам навіки єдине.
Все нам даровано,

Трава дитинства не зів’яла:
Вона в долині тій росте,
Де наша мати пов’язала
В снопи проміння золоте.

Трава дитинства не зів’яне:
Їй зеленіти крізь роки,
Гойдати втомлені

З повоєнного дитинства

Спілі полуниці на старих могилах,
Їх блакитні ранки росами обмили.
Спілі полуниці найсолодші в липні:
Від них руки пахнуть, губенята липнуть.

Повернулися гусоньки рано,
А земля
Ще у біле убрана.
Повернулися гуси додому,
Принесли
З моря краплю солону.
Посідали
І мовчки голосять —
Позмерзали
У ніженьки

У долині при криниці
При зеленому кленку
Посідали молодиці,
Наче птиці на току.

Посідали, заспівали,
Затужили на весь світ.
Юні роки пригадали,
Наче вишні білий

Мій Олімп — та найвища гора,
Що не вища за нашу хатину.
Тут колись голосна дітвора
Калатала у дзвоники сині.

Тут колись…
І тепер, і тепер
Всі вітри тут пахучі,

Святкую день: веселий і сумний,
Який не є, а я його святкую.
У кожнім ранку стільки новизни,
Що я невдач минулих не рахую.

Хай кожна мить минається, летить…
Але на святі