Галина Кирпа

От ми й допросились:
“Іди, іди, дощику!”–
він і пішов.
Вже і борщу наївся —
далі нікуди —
а все пада, пада, пада.

Квіти мокнуть,
бо ходять без парасольок.
Вітер

Боже, у мене є Таємниця!
Я сказала б Тобі її,
але це потайна Таємниця,
найпотайніша у світі.
Коли я думаю про неї,
то сплющую очі так,
що забуваю про все навкруг
і ніби

Сад —
це Храм Квітів,
де кожна квітка
складає молитви
Сонцю,
Дощу
й Землі.

Сад —
це єдиний у світі Храм,
куди злітаються
соловейки,
щоб співати

Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до

Пане Сонечку, пане ясний,
не заходь нам, бо світ прекрасний!

Пане Сонечку Великоднє,
будь навіки нам, як сьогодні!

Та князюй удень, та князюй вночі —
небо віддає Тобі всі

Боже,
як гарно,
що Ти створив день!
Як добре,
що він Тобі сподобався.
І Ти створив
ще другий,
третій,
четвертий,
п’ятий
і шостий!
А найкраще Тобі

Боже,
я знаю,
що ніч — не темна.
Ніч — золота,
мов корона в соняха.
Ніч показує мені сни —
щоразу інші.
Бувають такі кольорові,
як намальовані.
Вони ніколи не

Мій любий пане-Боже,
я зовсім маленька дівчинка,
я ще така, як мачина,
а Ти вже знаєш мене,
а Ти вже чуєш мене,
а Ти вже бачиш мене.
Чи Ти не гніваєшся,
коли я часом

Ну й гарно все придумав Бог:
як тато й мама — то удвох.

А як бджола — то у гурті,
сова — в дуплі й у самоті.

Придумав рибок ціле море,
Карпати-гори й

Йванко-дранко-дурисміх
виліз на чужий горіх:
лічить, бідний, до п’яти
там сорочачі хвости.

***

Натка-дратка-дереза
непосида — мов коза.
Пісня в неї отака:
—

Просинаюсь і питаю тата:
— А чи тепло тобі, тату, спати?
А чи Сонько сон тобі колише?
А котам сняться квіти чи миші?
А чи є де вітру ночувати?
Як нема — поклич його до

Поведи мене, стежинко, до води,
там, де вітер казку каже молодий,
де ряднинки білі й голубі
простеляє хвилечка собі.
Там у повені засвічена хода,
поміж пальцями хлюпочеться

Ой пустіть мене у садочок,
у той пустіть,
де я буду, немов дзвіночок,
синім ясніть.

Ой пустіть мене меж отави
і дуби, —
чи полюблять мене там трави
і

Літо ходить від зим далеко,
від дощів, від квіток і трав,
щоб останній сумний лелека
теплих спогадів назбирав.

Щоб пішов за тим літом босим
по квітки, по дощі й громи
та й

Із тої хмари наберу дощу,
посію його дрібно між кущів.
Гляди, ще й до городчика впущу —
бо як йому прожити без дощів?!

Хай не дадуть червневі води-чари
поникле листя долу

Плело віночок літо,
сиділо і плело.
Межи волошок в житі,
де зелено було.
Де гномики танцюють,
дюймовочки — в квітках,
де всі на світі чують,
про що співає птах.
Про

Яворина — на коліна —
до землі нагнеться:
хай країна Україна
сонечка нап’ється.

Безмеж-поле, наше поле,
враз позеленіє,
де не видно жайворонка —
сама цятка мріє.

Вже на троянді — лише спомин цвіту.
До неї в гості не приходять маки.
І наш Дніпро поплакує за літом,
Я трішки помагаю йому плакать.

Троянді — і незатишно, й нестерпно,
Хоч

— Березню, де дів санчата?
— Та узяв продав.
— Хочеш човника придбати?
— Та узяв придбав.
— І куди ж це ти веслуєш?
У які краї?
— Та в зелені, у вишневі,
у краї свої.

Прощай, сніжинко! Ти була красива.
Ще краща, як торік твоя сестра.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
А цій зимі уже пора… Пора!

Уже по неї човники приїхали.
Вітрила білі видно