Джанні Родарі

Якщо ти в місті не маєш кутка,
Марш на вокзал і, не бравши квитка,

Йди собі сміло до зали чекання, —
Зможеш ти там перебути до рання.

Всядься на лаві між двох клумаків,
Спи

Вчащають також і дорослі до школи,
У них і канікул немає ніколи.

В тій школі не знайдеш ні класу, ні парти,
А вчитись там — це тобі зовсім не жарти.

Там учні від досвітку аж

В понеділок
я проснувся,

У вівторок
позіхнув,

У середу
потягнувся.

У четвер
ізнов заснув.

У п’ятницю
я дрімав,

У суботу
спочивав,

А в

Сядьмо тепер в міжнародний вагон
І через гори — гайда за кордон.

Там, за кордоном, на першій же станції
Зразу відчуєм, що ми вже у Франції.

Там по-французьки говорять усі,

Цей вірш про новорічне свято.
Надворі сніг біліє, як вата.
Надворі віє, надворі мете,
А дітям у хаті весна цвіте.

То не весна, то зелена ялинка,
Гарна — як писанка, як

Де ділися феї?
Про них щось давно
Не чутно.
Вони розпрощались, напевне, з землею,
Пішли десь у море, на дно,
Або у небеснім роздолі
Шукають кращої долі.

Що ж мали

Ну і дощище — плющить, аж пищить,
Хлюпа надворі, в вікно порощить.

Люди сидять по домівках,— нікому
Носа не хочеться виткнути з дому…

А я йду гуляти — не страшно

Чи бачили коли ви “і”
Без крапочки на голові?
Колись-то пустотливий вітер
Шугав понад рядками літер,
І видалось йому тоді,
Що то не крапочка над “і”,
А капелюшок, що з

Гей, кому треба, в вагон піднімайтесь!
Подано поїзд кур’єрський на Марс.

О восьмій годині, на час вечері,
Будем за графіком ми на Венері.

Далі зупинка у нас на Сатурні,

В цьому поїзді, погляньте,
Ідуть бідні емігранти.

У емігранта легкий чемоданчик, —
В нім одежина, хліб, померанчик,

З рідного поля вузлик землиці.
Щоб на чужині менше

Тиха-тихісінька
Ця моя пісенька…
Хто ходить ніччю по вулицях висілка?

Може, то з казки донька царева
Бродить безсонна, бо шепчуть дерева?

Може, то ходять сон та

Люблю я в неділю по місту пройти
Так собі, просто, без цілі й мети
На площі Навона на хвильку спинюся,
На обеліск іще раз подивлюся
Та полюбуюся трохи прохожими,
Гляну, як

Голубонько феє, я чув, що ти звична
Носити дарунки під ніч новорічну,
Що всім тим малятам, котрі слухняні,
Гостинці кладеш у панчохи вовняні.
Я хлопчик хороший, але в панчоху

— Ти, рибалко, риболове,
Чом женеш у море човен?

— Я закину в море невід —
Може, вловиться що-небудь:
Хоч сардинки, хоч плотички,
Хоч синочку черевички,
Бо надворі скоро

Цей віршик пишу я про ту дітвору,
Що в місті лишається в літню пору.

Добре, кому випадає нагода
За містом пожити, на лоні природи!
Гарно, наприклад, поїхати в гори,
Де чисте

Ой сумно, сумно дітворі
В цьому великому дворі!
А тут же й дерева, і клумби квітучі,
І сонце ллє з неба проміння палюче;
А тут же кругом — аж десять під’їздів,
А тут же вгорі

По коліях Італії,
Між гір, долин, полів,
Вистукують, вигрюкують
Шість тисяч поїздів.

В різні міста ідуть поїзди,
Сідай у вагон і їдь — хто куди,
Ідуть поїзди у Мілан, у

Велика станція
Порядком радує,
Вона по радіо
Про все нагадує:

“Поїзд такий-то у стільки годин
Рушає з платформи номер один”.

Трапиться поїзду десь

А трапилась погана справа:
Такий собі школяр-роззява,
Писавши, дужку як відкрив,
Так і забув її закрити.
Від цього б кожен захворів,
Та й дужка почала хворіти, —
І квола

В Римі, на площі Джованні Мастаї,
Діти купаються у водограї.
Діти купаються, в бризках хлюпощуться,
В воду пірнають, в басейні полощуться.

Проходить тролейбус — вагон як не