Довгі

О, не кажи, що я у фальш запав.
Що мій вогонь на віддалі вже гасне.
Таж я себе з собою роз’єднав,
Тобі в заклад віддавши серце власне.

Ти — мій притулок, радісний

Розставшися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком,
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень
Моїй

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:
“Моїй любові нікуди рости”.
Я думав — ріст її спинивсь назавше,
Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу

Ми вдаємось до гострої приправи,
Щоб гіркотою розпалити смак,
Аби збудить нудоту, п’ємо трави
І від недуг лікуємося так.

Твоїх розкошів я любовних повен,
Задумав теж зажити

Яким питвом з отруйних сліз сирени —
Пекельним варивом — упився я:
То блиск надій, то розпачу змія,
То зникла ти, то знову біля мене!

Який вчинив я непрощенний гріх,
Що всі

Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого,
Впокорившись обмовам навісним.
О суд очей чужих! Як нам із ним
Погодитись нелегко, їй же богу!
Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб
Мій

Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,
І

Твоя частина, видима для ока,
Не залишає жодних побажань;
І вірна дружба й ворожда жорстока
Твоїй красі склада належну дань.

Назовні скарб, то й зовнішні похвали.
Та з тих же

Як злий конвой – недуга і роки
Навік мене спровадить до острогу,
Тобі залишаться мої рядки —
Вогонь ясний, частина серця мого.

І будуть доказом — цей слід руки
Та жовтий

Жив старий із своєю старою
Біля самого синього моря.
Жили вони в ветхій землянці
Рівно тридцять літ і три роки.
Дід ловив неводом рибу,
А баба куделила пряжу.

Якось в

Вчинивши гріх, не побивайся так:
На сонці й місяці також є плями,
Є на троянді шип, а то й хробак,
Піщинка — в джерелі. Та й хто між нами

Не зна гріха? Ось зараз повен міх
Я

В той час лихий (нехай він нас мине),
Коли усі мої відкриєш вади,
І зиск, і втрати зваживши, мене
Позбавиш ти останньої відради,

В той час лихий, коли, ідучи мимо,
Ти

Твоє лице – свічадо давніх літ,
Коли краса упевнено і зримо
Росла, буяла, як весняний цвіт,
Не смівши удаватися до гриму,

Коли ще не заведено було —
Зрізать покійниць золоте

Щоб світ тебе примусити не зміг
Розповідать, за що мене любила,
Забудь любов свою, коли могила
Схова навік мене за свій поріг.

Бо ти серед пристанища пороку
Заслуг так мало

Чи то строфа його, душі вітрила,
Напнуті силою приваб твоїх,
Глуху труну моїм думкам відкрила,
В моєму серці поховавши їх?

Чи дух його, сягнувши таємниць —
Волхвів померлих

Чи це з твоєї волі образ твій
Являється примарою щоночі,
Розплющує мої дрімотні очі,
Відгонить сон і нищить супокій?

Чи це до мене шлеш ти свого духа, —
Слугу й раба ревнивих

Петербурзька повість

Передмова

Пригода, описана в цій повісті, основою має собі дійсність.
Подробиці поводі запозичено з тогочасних журналів.
Цікаві можуть звіритись,

Біда – не те, що володієш нею,
Хоч я її кохаю щиро, знай,
Вона стає владаркою твоєю, —
І це біда, бо нашій дружбі край.

Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:
Ти в ній мене

Заплющені найкраще бачать очі,
Не знавши втіх на денному путі.
Тебе вві сні мій зір стріча охоче,
Яснішаю тобою в темноті.

Нехай би тінь твоя, що в темні тіні
Вливає світло,

Коли б то плоть на мисль було можливо
Мені змінить хоч на короткий час,
Я б відстань подолав несправедливу,
Що безконечністю лягла між нас.

Хай доля занесла б, немов