Довгі

Придворні музи поніміли:
Ані хвали, ані хули.
Вкраїну тягнуть до могили —
Ви ж мовчите… А як гули!
Чи ваші душі зажиріли
Від президентського шматка?
Чи вас звягільські

1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,

«ну де ти? я так потребую тебе!
ну де ти коли мені так ти потрібен?
тебе щось крім тебе самого гребе?
казав ніби любиш.. обожнюєш ніби..»

ти так не говориш
ти гордо

Риба велика шукає де глибше
риба мала утікає як може
вряд чи усе це нам вийде на ліпше
якось не схоже..
зовсім не схоже..
бог обіцяв “i’ll be back”
але марно
ждали його

Ах якими були ми дурними й веселими!
як усе нам вдавалося легко і просто!

в цьому світі ми всюди були новоселами
навіть світло прино́сили власне у темний ще простір

ніфіга ми

Ну от мій боже пане мій
нас і зосталось двоє
ти знов не вийдеш на двобій
я не дізнаюсь хто я

ти знов заб’єш на всіх і вся
мовляв щось там не склалось
я чув вже навіть на

Це ж скільки слів я сплів для тебе в строфи!
сотні псалмів мабуть зопалу випалив
це – нереально
це – катастрофа
пристрасть і хіть на межі крововиливу
ніжність і щем – наче

Скільки б часу не лишилось – завше буде забагато
скільки б ангелів не впало – полюбому перебор
закриваю газ і воду продаю ключі від хати
і виходжу в світ широкий крізь зелений коридор

Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.

Плекав надію — стріну випадково
На твою милість,

Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.

Пробач за непокірливість і сум,
Наївну

Мені здається, що живу не вперше,
Я бачив інші землю й небеса.
А давній предок мій, колись умерши,
В нащадках — аж до мене — воскресав.

Я бачив сни первісні у печерах,
Біг

Завиває містраль, шорха сизий пісок,
Воля-воленька Душу тривожить.
Всі знайомі мелодії давніх думок
Світ незнанний і мрійний обожнить!

Завиває містраль і пустельний

Я викреслюю себе наніц
із адекватної поведінки
гарантуючи замурзаній бруківці
свіжу та непорочну зброю,
щоб завчасу закричати випалом
по важкоартилеричних

Дихання в смороді втоми
Прейскурант «пальоний»:
З курантів чорної доби
Сиплються двохсоті гроби
З пересмаженим цукром –
Отак гуляють укри!
Долар зверху, лялька

Липневої нічки зустрілась я з янголом близько
торкнувся легенько крилом, мовив голосом тихим:
побудь, мов, зі мною, приємне твоє товариство,
у плавнях орільських ми знайдемо радість і

Я не увійду до хрестоматій,
Не шукай мене, де хрест і мат.
Серед всіх симпатій-антипатій
Я — поет, любові рідний брат.

1992

* * *

Я — поет нетрадиційно

З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.

Я завжди

Чорна зоря арештантів висить угорі,
і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,
і юний торчок дивиться на ліхтарі,
сидячи третю добу в обласній наркології.

І доки сплять

Школа міліції. Вересень 14-го.
Всі сидять під стіною, в затінку,
який не прострілюється снайпером.
Кришена цегла, консервні банки, наповнені літнім дощем.
За брамою школи

Цілий місяць вони стояли при цій ріці.
Цілий місяць ріка була нерухома й близька.
Не можна було палити вогонь, і мовчали курці.
І з цього боку стояли війська.
І з того боку теж –