Довгі

Зіходить ніч на витишений сад…
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад.

В бентезі я!.. Душа моя

Учора ще я в цьому колі жив,
Я думав, що ж, міщани, ну, міщани,
Із пледами, торшерами, борщами,
Вареннями з малин, суниць, ожин,
З лимонів, клюкв, смородин, абрикосів,
Із

Я належу землі, бо ім’я моє — глина.
Я лежав в тишині від життєвого плина.

Під дубами і хвилями, під жимолоттю
Свої жили багряні я в землю заглибив.
Свій обов’язок вічний я

Тремти, Туреччино! Він вирушив до тебе.
Свою труну розбивши опівночі,
Навпомацки в зеленім темновинні
Він вирушив до тебе, бо поети
І в смерті кличуть землю батьківщини.

Він

I
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.

В цьому нашому

Лошиця з дикими і гордими ногами,
Із ніздрями рожевими на сонці
І матово-темнавими вночі,
Лошиця із мінливими очима —
То чорними, то синіми, то мідними —
Під мідним пасмом

Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька,

1
Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір.

Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми…
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені

Ми підійшли до скирти, і впізнала
Мене відразу скирта молода,
І вже на груди кинулася скирта,
Солом’яними стиглими руками
Мене всього зненацька обпекла,
Та зупинилась скирта:

Великий твір ми будували
І кров давали з наших жил,
Фундамент йому мурували,
Й самі лігали до могил.

Думали, що його каміння
Ніяка сила не звалить,
Щоби тих славних,

Дві сотні баґнетів в долині стояло,
Всі хлопці, як дуби, готові на бій,
Чекали, щоб сонце за гори запало,
Щоб город здобути країні своїй.

Плювали гармати Волохам у

Коліть, стріляйте наші груди,
Паліть нам рани віч огнем, —
Хвилина прийде, вам страшенна,
Звалиться кріпкий мур тюрем,
Й країна рідна оживе.

Баґнетів ми не

Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?

Чи тут живе знаний Угорщини

Як місяць, блідий мандрівник
По небі ніччю бродить,
Тоді Русалка лісова
До озера підходить.

І хвилі озера-води
Наздовж перетинає,
Нурцем пускається над дно,
Постійно

Встає герой в полю вбитий,
З гроба піднимаєсь,
И спинився над могилов,
Звідтам видивляєсь.

Вмиваються кости в полю
Зимною росою,
Онде Голод в зуби ріже,
Смерть стоить

Поема

I
Гуцуліо наша мати, наша рідна мати,
Як за тебе не думати, житя не давати,
Як за тебе не боротись, за тя не терпіти,
Бо ти наша рідна мати, а ми твої

Дує леґінь у сопілку —
Вже ізрання п’ють горілку,
Бо гуляють вівчарі,
А гуляки то старі!
П’ють… і далі наливають,
Стіл здоровий, яворовий
Поливають.

Сиром, салом

Віл з ведмедем заключили
Вічний мир, угоду:
Спільно пастимуть травичку,
Спільно пити воду…

Теж і серна і вовчиця
У постійній дружбі…
Кіт і пес також у згоді,
У взаємній

Добра мати у роботі
Із дітьми в турботі,
Їх купає, повиває
І грудьми плекає.

Їх вона безмежно любить,
Гладить і голубить,
І колиску їм лаштує,
Пестить і

I
— Хто ж там грає, виграває
На ґруні, біля зимівки?
Де ж та пісня залітає
З яворової сопілки?
— То ж, прохожий, знай,
Граю я — Шугай!

— Ой, кому ти виграваєш,
Ой,