Довгі

Через поле широкоє
Плеще кінь дрібненький,
На конині старий дідич
Як той сніг биленький.

Уже поле перемотав
Дався на долину,
Но вже стиха, — приперає
Упрілу

Історія рідного села

I
Порадились два сосіди
Липша із Соймами,
Що в спіл будуть воли пасти
Між тими горами.

Успіл будуть воли пасти
Пастухів давати,
В

Задумує старий дідо
В п’ятий раз женитись,
Ще на старість з молодою
Жінкою любитись.

Чоло аж до потилиці
Борода сивенька,
Але ще би му здалася
Жінка

Попід гору високою
Попід бережечки,
Пасе вівчарь молоденький
Біленькі овечки.

Покликує на дівчину
Вівчарь молоденький
— “Продай мені, дівчинонько,
Вінок

Загубив дівчину
У зеленім гаю,
Шукаючи милу,
Кождого питаю!

Кажи, мій голубе,
Голубонько сива,
Кажи мені правду
А деж моя мила

Звідаю березу,
Звідаю калину

Хоть мня забий, як тобі дяка,
А хоть мені моє віддай,
Тільки з мого живого тіла
Живі куски не відривай!

Я тяжко терпів у кайданах
Рівно з тобою… Ти забув?
Тепер як брат

Гарне місто Будапешт,
Будь здоров,
Не жаль мені за тобов,
Доста-м в тебе бідовав,
Ци без соли, ци без дров.

Давна люба: Будапешт,
Бог з тобов!
Течуть сльози, текла

Зійшовся я із моравцьом,
Який і досі тут бував,
Й колись у австрійскій сотни
Кларінетом хлопцям грав.

І зачався він хвалити,
Що він вже тут десять літ,
В нього “сила”, в

Іще тебе твоя мати
Малим колисала,
Коли тебе співанками
Сяк напоминала:

“Ой не забудь рідне слово,
Що мати учила,
Коли тебе любий сину,
На руках носила.

Знай

Люби рідну мову, миле руське слово,
Єї не встидайся, за ню бийся в грудь,
За то рідне слово будь готов до всього
Та знай, що ти Русин, того незабудь.

Знай, що ти є сином

Породила дівка сина
В ярку під вербою,
І кинула на дорозі
Дитиноньку свою.

Ішли туди пани возом,
Підняли дитину,
Щоб якоїсь бездольниці
Синок не загинув,

І

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Моя мати узка долина
Моя рідня — Карпати,
Мене вчила край полонини
Сама пташка співати.

Легейко, мило та весело
Співав мій соловейко,
Я слухав, слухав під горою
І

Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.

А сестра збіліла, як гомін

. . . . . . . . . . . . . . . . .
Чекав, моливсь, щоб згинуть хоч під плотом,
Тільки на волі, а не в тюрмі
І бачить він свій шлях, повен болотом
Людського мозку, в хвилі бурній

Лірична драма

I
Ой, болить мене головонька,
А душа вяне, за тобов,
Тільки серце горить, палає,
Кивить у нім вірна любов.
Любов моя, любов даремна!
Даремна

Було то весною, коли ми спізнались,
Як тебе увидів перший раз Марійко,
Там у городочку цвіти розвивались,
В гаю зелененькім співав соловійко.

На долині в лісі зазуля

Незнаю, що жура, терпіня,
Бо я дворянин — я магнат,
Мої ліси и полонини,
Землі богато, сім палат.

Дурний Русин то обробляє.
Най хлоп працює, нам панам —
Коли схочу, тогди

Ходить бідний жебрак у жебри,
З села в село, з хати до хати
Котрий схоче, тот дасть кусочок,
Щоб за нього святих згадати…

Не мило му трястись, терпіти,
Бо вже йому біда

Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,
З котяри — іскри! З м’яти — чамрота!
Пускає бульби на порозі хата…
Іде хтось темним садом-заховайсь!
Іде, й