Довгі

А може, це не так уже й важливо,
Щоб завжди був відкритий небосхил
І вільні перевали, вільні зливи,
І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,
І

1
Коли на мене впав отой удар,
В якому я впізнав космічну руку —
Найвища благодать, солодкий дар,
Що згодом обертається на муку;

Коли мене від психолікарів
Вели мої

Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години —
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені —
Сонця, сузір’я і оці

Від мук земних себе не відокремлю,
Допоки Світло не здолає тьму.
Та мушу визнати: планету Землю
Ненавиджу, буває, мов тюрму.

Ненавиджу чиновника, до кого
Звертатись мушу з

Людські чуття — дозорці півзаснулі,
Пташки з чавунним пір’ям на крилі.
Відомо: люди в біополі —
Кулі.
Що котяться, не ходять по землі.

Ми лиш самі для себе є дворукі,
А

Жила Вкраїна. Плакала, стогнала.
Проте я твердо свідчити берусь:
За всі віки безхліб’ям не загнала
Нікого в землю Україна-Русь.

Від тих часів, коли з’явилось рало,
Голодних

Іще мільярд людських істот, іще —
Але планетна куля не із гуми…
Куди, в якому напрямку тече
Ріка часу? Які приносить думи?

Не за горою віку перепад,
Крутіший від стрімкої

РИБАЧОК

Чув Івасик у ставку
Скоромовку ось таку:
— А я щука — риба хижа
Малі мальки — моя їжа,
Я недобра, навіть зла,
В мене зуби, мов пила.
Закидає

Дитино красна, голубко тихенька,
Котору мати в нещасній годині
На світ родила, промов що-сь, живенька,
Промов до світа і к милій родині!

Глянь оченьками на твої

Гей, ген, милий боже!
Де ся наші літа діли, літа молоденькі:
Як-мо разом долинами
Над дністровими водами,
Як соколоньки літали сивенькі!
Гей, літа молоденькі!..

Гей,

Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам’ять

Кому язик свій, своя земля мила.
Тот жалям нашим не подивує.

Три яри-м глядав, ожидав три яри,
Чи яка цвітка

Від керниць Сяну до берегів Дону,
На землі красній, багатій, широкій,
Де Дністр, красуясь з Даниїла трону,
Тихо, велично снує нурт глибокий,
Де сині води Дніпра-Славутицi
Честь

Земле нещасна! Де суть твої діти?
Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла?
Чи страшна повідь край моря заверла?..
Де сини твої? Де суть твої цвіти?

Летів орел з чужиноньки
Та й

Заполонілось небо довкола…
Чи то Великдень сияє?
Ні, то цар милий з свого престола
Кайдани з Русі знімає.

Кайдани знімат, окови крише,
Вложені давно судьбою,
І дає листи,

Витай, дівице, витай, сонця доню,
На мрачнім нашім сльозавім підсонню!
Тебе бог вислав в оній добі щасній,
Як старий Ной в радості прекрасній
Наново землю поцілував мило,
Бо ся

Гей, браття опришки! Долийте горівки,
До ватри прикиньте ще дров;
Настрійте ми горло голоском сопівки,
А я вам співати готов.

Безпечні-смо, доки земля єсть зелена
І листям

Були часи, де син Галича,
Мов блідолиця тоска дівича,
По розвалинах отців могил
За тіньми прошлих днів ходив,
І з поникнутов в землю головою,
З мутнов сльозою в ясній

Спущено трупа, згашено походні,
Запечатано ворота безодні,
Відотхнув гробар, пійшли домів милі,
Оден лиш старець остав у могили.
І все замовкло, молитви і зойки,
На гробах сіла

Сльоза на гробі Михайла барона Гарасевича

На галичім небі
Нова зоря згасла

Не дивуйся, чужинонько,
Що ми плачем на весні:
З веснов верне всяк цвітонько,
Лиш

«Не ходи, сину, на глибоку, воду,
Купайся, сину, у мілкому, броду;
Глибокі води – то згубна принада;
Там смерті зіва, там нечайна зрада», –
Просила мати, благала рідная, –
А