Довгі

За вологою шибкою дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе
Щось у світі страшне учинитись повинно.

Я не знаю, що саме — з людьми чи

Коліс природа не створила
І навіть не дала ідей.
Зате були у неї крила,
Що в небо кликали людей.

Здригнулося планетне тіло,
Озвався гомін у зірках,
Коли внизу

Правнуче мій! Ти один з юнаків
Тих, за яких ми в боях помирали.
Вийди до мене з майбутніх віків —
Вийди, піднявши космічне забрало.

Все ми спалили заради мети —
Все, що

Голос моря — звукове явище над поверхнею моря. Люди­на голосу моря не чує. Мож­ливо, його чують деякі мор­ські тварини.
УРЕ

Вставало море стоголово,
Кипіли білі буруни.

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії. Повер­нувшись на північ, Рама був вра­жений культом людських жертв, що панував серед його племен.
Едуард Шюре

Є долина

1
Не будіть його, пастушки, —
Хай під явором спочива.
В нього вчилися наші батьки,
Як помножити два на два.

Телескопа робили вони —
Чи віднайдеться край

1
Христова ера проминула,
Чому ж ти не прийшов, Христос?
Націлились холодні дула
В твоїх пророцтв забутий стос.

Хто ж розпочне новітню еру?
Хто вже на істину

I
Де правда — Бог чи той живий потік,
Який засіяв землю чудесами?..
Тобі належить витратити вік,
Щоб мовити просвітлено: те ж саме!

Чи в назвах справа?..
Вічну

Зимові витівки на склі —
Для мене був єдиний ліс,
Бо там. на батьківській землі,
Лиш терен по яругах ріс.

Те, що снувалось на вікні
Серед зимової краси,
Вертали надра

Народе рідний, степова стихіє,
Безхитрісна, довірлива душа!
Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?

Нелегко вжитись у твої потреби:
Ти витворив республіку

За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі.
Всю невичерпність власної снаги
Розхлюпали у трав’яному морі.

Окрему квітку вивчити мені
Нелегко між

Я так не вмію сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати
Усмішки з-під припухлих вій.

Вони живуть, вони щоднини
Свої серця кудись несуть,
Хоч ані

Ці сині тіні на снігу,
Ці неяскраві тіні
Таку породжують жагу,
Немов при сотворінні.

Здається, тиша загримить
На світу половину —
І з тіней місячних за мить
Все

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто

В плавнях світанкової пори
Ляж у трави — не дихни, замри.

Дух конвалій плине у гаю.
Дятел силу пробує свою.

Бурий, мов над озером туман,
Рохне поза вільхами

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну

За вікном — ліхтар. А тут навколо
Світла й сутінків жовтава гра.
Що це — знову спізнююсь до школи?.
— Сину, прокидайся. Вже пора.

І холодний піт. І так неждано
Порадієш: це

Це так було: тут, під горою, ніч,
А десь по той бік починався ранок.
Шукаючи казкових самобранок,
Ми ранкові виходили навстріч.

Витрушувала з неба свій рукав
Богиня вроди —

Я не знаю, чому повертаю туди
Де висить між гілками ранковий туман,
Де змертвіла верба видимає з води
Скам’яніло–потужний оголений стан.

Мов пергаментні звої звисає кора,
А

Світ крізь сльозу — то зовсім інший світ:
Адже ж сльоза — не скельце і не лупа.
Давно забута мазанка-халупа
Від тебе раптом зажадає звіт.

І ти їй понесеш всього себе —
Туди,