Довгі

Petri de vanite il avait encore plus de
cette espece d’orgueil qui fait avouer avec
la meme indifference les bonnes comme
les mauvaises actions, suite d’un sentiment
de

На влови час! Ріжки сурмлять;
Псарі сідлають вірні коні
І в сідлах з досвіту сидять;
Хорти стрибають на припоні.
Та от виходить пан у двір,
У боки взявшись, поглядає;
Він

Жив у Віслі сом вусатий —
Знаменитий математик.

Кликав він на всю глибінь:
— Друзі, йдіть, кому не лінь!
Я лежу собі на дні —
Завдання роблю складні.

Я ділю, складаю,

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям

Отака в тюленя втрата! —
Шубу міль побила клята.
Йде він з дому повен суму:
— Дай поскаржусь опосуму!

І питає тихо-любо:
— В тебе є торішня шуба?
Той говорить:
—

Улюбленцям долі не заздрю я
На їхнє життя — готовий
Позаздрити на їхню смерть,
Кінець легкий і раптовий.

Вони у шатах, у вінках,
З усмішкою ясною
Сидять на учті життя —

Все в казковому мовчанні;
Впав на пагорб дим нічний;
У хмарок яснім убранні
Ходить місяць молодий.
Бачу: ліра на могилі
Спочиває в тихім сні,
Часом звуки легкокрилі,
Мов

Співцю! Іздавна між собою
Не ладять наші племена:
То наша стогне сторона,
То гине ваша під грозою.

І ви, бува, бенкетували
Кремля ганьбу й ясир,
І ми об брили павших

…Знов одвідав я
землі куточок той, де я відбув
у вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ з тих пір пройшло
й чимало
для мене одмінилося в житті,
і сам, підвладний

Йде король боровик уранці
По зеленій лісовій полянці
І гукає:
— У мене скрута!
Дуже мухи кусають люто!

Спересердя він сів під дубом,
Наказав калатати в бубон.
— Гей,

Овідію, живу близ тихих берегів,
Куди колись приніс ти батьківських богів
В суворе заслання, де попіл свій зоставив.
І твій жалібний плач місця оці прославив.
Ще ліри ніжний глас

…Знов відвідав я
Той закуток землі, де я відбув
На вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ пролинуло — й чимало
Змінилося для мене у житті,
І сам, підвладний спільному

Як від північних пут розковуючи світ,
Зефір, струмуючи, свій принесе привіт,
Як молодим пушком зазеленіє липа,
До тебе, лагідний нащадку Арістіппа,
До тебе я з’явлюсь, у твій

Як тепер єсть, так і било,
То весело, то унило.
Бивал день, била і ноч,
Раз погода, то знов дощ.
Люди їли, люди пили,
Грішили і чесно жили,
Прилежний все роботав,
А

Дві кравчихи-мандрівниці
Шили сукні та спідниці.
Різнобарвні — в цятки, в пружки,
У горошки, в квіти, в смужки.
Гарно шили, як уміли,
І жінки усі раділи.

Йдуть кравчихи

Я вас кохаю, хоч і злюсь
На почуття свої невчасні.
І сам у дурості нещасній
Я вам відверто зізнаюсь.
Душевні муки й хвилювання
Мені не личать ажніяк.
Та впізнаю з усіх

I
І далі ми пішли — і страх мене обвив.
Моторний бісик там, підкорчивши копито,
Якогось лихваря над полум’ям крутив.

Гарячий падав жир в закопчене корито,
І лопавсь на вогні

Із друзями жаба кумка:
— У нас є чудова думка!
Анумо, риби, хором співати —
На хліб собі заробляти.—
Покликали рака риби,
Вдають, що співають ніби;
Жаби
Вторують

Була робота у вола:
До школи одвезти стола.
А віл сказав ослу:— Бери ж
Та одвези стола скоріш!

Осел сказав: — Чого це я? —
І миттю цапа зупиня:
— Стривай, рогачу! Маєш

Наслідування

Я бачив смерть; вона в мовчанні сіла
Біля порога тихого мого;
Я бачив гроб; відкрився вхід його:
Душа померкла й заніміла…
Покину друзів я своїх,
І днів