До Святого Миколая

Лічилка

— П’ять ялинок
І дубок
Заглядають
У ярок.

Бачиш ти,
Синочку, їх?
Полічи-но,
Скільки всіх!

П’ять ялинок….
І дубок…
— Шість!

Не птах він,
А має і крила,
І хвіст.
Пробігся —
І всіх нас До неба поніс.
Не голка,
А хмару зустрічну
Прошив
І нитку білясту
Позаду

— Ранні птахи солов’ї,
Покажіть нам букву ї!
— Буква ї така ж, як І,
Тільки зверху крапки дві.

Коли увірветься терпіння
І душу розпанаха злість,
Піду, де хмари білопінні
Крутий за містом зводять міст.

Щоб через ту дугасту браму,
Що всім відкрита навстежень,
Зайти

Маля притулило до вуха
Кручену мушлю рожеву,
Заплющило очі й слуха
Вітер, хвилі та меву.

Вітер пестить обличчя,
Хвилі слух лоскочуть,
Мева мевенят все кличе,
Що літать

Казала мати колись-то:
“Як на світ привела тебе, сину,
гляділа в твою колиску
ніч передрозяно-синя.
І у вікна — навстіж — вітер пахтів
полином, деревієм і чебрецем,
а

Вечоре-дрімайлику,
Просимо до хати,
Треба нашу донечку
Трішки задрімати.
Глянь, заснули в ліжечку
Котик і лисичка.
Тільки наша донечка
Не стуляє

Дрозде, дрозде,
Не барись!
Вже опав
Черлений лист.
Йде зима
У ліс та гай,
Відлітай
У теплий край!

Братики-хлопці
Збирали красноголовці.
Дівчатка-сестрички
Збирали лисички.

Подружки-тонконіжки
Збирали сироїжки.
Хлоп’ята-малюки
Збирали маслюки.

Дівчатка

Прилетіли щиглики
До нашого двора.
Щиглики, щиглики,
До вирію пора!

Щиглики, щиглики,
Нате вам пшона.
Повертайтесь, щиглики,
Як прийде весна!

Хурто-хурто-хуртовина
Захурделила поля.
Біля двору, біля тину
Сніг замети простеля.

Ні тобі у ліс поїхать,
Ні тобі у сад піти.
Хуртовина — біла втіха,
Біло вбілює

Ой дуб-дуба, ой дуб-дуба,
Жолудець під дубом тупа.
В нього шапочка новенька,
Кожушиночка жовтенька.
Ніжкою туп, туп:
— З мене буде дуб, дуб!

Метелику, метелю,
Я також літать люблю.
Ти літаєш по весні,
Я літаю уві сні!

– Лис у ліс,
А я за лисом.
Лис горою,
А я низом.
Я на гору,
Лис у нору,
Хитрий лис!

Я з іменем твоїм лягаю і встаю,
Палаю ним із давніх літ донині.
Своєю долею ввійшов я у твою,
А ти — в мою. І ми немов єдині.
Чого так сталося, що наші солов’ї
Не нашої

Як чистий сум,
як срібний сміх,
у Празі слухав я зозулю
і сам не вірив, що в містах
живуть провісниці-зозулі.

А птиця так мені кувала,
а птиця так пророкувала,
що я в

На ворізках колиска під
самою стелею — так дід
ладнав, сам прив’язав на сволок.

За шнур колиску колисав
вояк, поранений лежав
на лаві, ще не леґінь — отрок.

На Петра з

Я терпів свою душу. Страх. Бруд.
Прошепочу: “Це як над убогою
поглумитись. На божий суд
не йди своєю дорогою”.

Ви довго боком, оком Бог водив.
Око
В
Око.
Високо Гюго косив…
І Сиваша висі
Он Бог обно-
вив,
Бо ж об-
вив
У мак… А ви душу — дивакам…

– Вір мені, і не мрів
Вірами-римами римарів.
В Ірпені* не прів.
У фрак – арфу,
У вал – славу,
У пси – СПУ…
І сопе в епосі.