До Святого Миколая

У наших краях – де до Києва пішки
вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
де сонна імла і зоря світанкова
то в хмари, то з хмар наринає раптово,
де кілька розчахнутих навпіл

“Ти витягнеш з пастки мене, що на мене
таємно поставили, бо Ти сила моя!
У руку Твою доручаю я духа свого, і Ти
мене визволиш, Господи, Боже правди!
Я зненавидив всіх, хто шанує

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
І плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти
Слово,
таке випадкове і рятівне?

“Осінь,” – промовила ти
і

– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав

Твій сон прокинувся, ти – спав.
Я ненавмисно свідком став.

“Я вся – в тобі…
Я вся – лише в тобі.
Для мене це Господня нагорода.
Приємний біль,
коли це рідний біль –
в

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску

Чому твоє слово, як сонце схололе,
як серце волове, що б’ється спрокво́ла?

Чому така тиша не ліпша й не гірша
за ніч, якій лишиш яснішого вірша?

Чому – я питаю – без лиха

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця

Даремне твоє обличчя.
Воно не ціловане зовсім.
Ти – ніби між середньовіччя –
блукаєш не люблена досі.

Немов на якусь звірицю,
на тебе я викопав яму
й чекаю, коли

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором

Відкинь щодення!
Твердощі ствердінь.
Залиш печаль на покуті спонуки.
Відзнач любов на тлі як світлотінь,
моя художнице, моя розлуко!

Зажди ще мить…
Зажди маленьку

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде

Із “Середньовічний звіринець”. З колекції Мікельаньйоло Романо (він же Густав Зуппе).

Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори

Із “Ярмаркові патрети”

Михайло Пустий — оповідач і казкар, лемко зі Східно-Словацького краю. Був пастухом громадських кіз. З його вуст записано багато казок, серед них і

Із циклу “Листи в Україну”

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

Схований за ширмою старості,
вдало під смерть замаскований,
вдесятеро дешевший собівартості,
зниклим бе́з вісті зареєстрований
він отримав побачення з нею,
на ко́го не мав

Протяжливі звуки тонкі
застудженим голосом – ти.
Я – саламандра суха,
покритий ковдрою німоти.
Заповзай у постіль мою пустельну –
отримаєш дозу смертельну
доброти.

Чи

Фон червоний.
Ліхтарі гой-да, гой-да!!
Униз головами, на довгих цепах,
мов лампади…
Скриплять очі,
відчиняючись, мов стопудові две-рі,
і зачиняючись…
Що буде з

Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.
Ликів мара
святата над