До Святого Миколая

— Чом не справите місток?
Це ж бо діло ваше!
— Та немає вказівок! —
Голова нам каже.

Що робити, як і де —
Він, звичайно, знає.
Та сидить ото і жде:
Вказівок

Учить мати свою доню: — Ти вже не малесенька.
Вже подумати про пару час тобі, ріднесенька,
Пошукай собі, голубко, жениха надійного.
Безпартійного не треба, вибирай партійного.
Щоб

Раз бабуся в піст великий
Сиділа сама.
“Ніхто, — дума, — не побачить,
Нікого ж нема.
Відламаю шмат ковбаски
Та тихенько з’їм”.
Раптом блискавка як блисне!
Як торохне

Під Будинком офіцерів
Каже доні мама:
— Ах, яка у цих воєнних
Золота програма!
То їм лекції читають,
То крутять картинку.
Навіть танці називають
«Вечір відпочинку».

Докоряє дід онуці:
— Дивні нині діти.
Розучилися дівчата
Навіть червоніти.
А колись були дівчата
Дуже соромливі.
Скажеш слово — червоніли,
Як той мак на ниві.
А

Десь у клубі виступав
Лектор зі столиці.
Вчив людей, як піднести
Урожай пшениці.
Як з’ясована була
Істина остання,
Лектор звично запитав:
В кого є питання? —
До

Батько радий. Світ йому став ясним і милим:
В лотерею виграв він величезний килим.
— Як і далі піде так, — мовив за обідом, —
можем виграть “Жигулі”. Сядем та й поїдем.
— Ах, яка

— Хочу, мамо, ослика. Хочу в магазин.
Купи, мамо, ослика!
— В тебе ж є один.
— Хочу, мамо, ослика.
— В тебе ж уже є.
— Мамо, хочу ослика.
— Знову за своє!
— Хочу,

На синій шибі сонних хвиль
Стелився сонця срібний луч,
Ліг фіолет на зелень гіль,
І кров багрила стіни круч…

А хвилі глухо на долині
Вечірню думу вигравали,
Тиху, як

Вітер віє верховійно,
Знизу – тиша, шум – вгорі,
Пахнуть трави деревійно,
Смоли стигнуть на корі.

Знизу – тиша буйноцвітна,
Не колишеться трава,
І стежина непомітна

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Вік не забуду, покіль буду жити,
Зроду не в силі ніякій зимі
Землю так ніжно навкруг засніжити.

Я тебе ждав в яблуневім саду,
(Ждуть так на

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,
І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся

Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю — і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.

Рожевий, смугастий — в

Ой оце чудне дівчатонько, ой-я,
Щосуботоньки їде з містонька
До бабоньки, до бабусеньки, ой.
Лишає свої інфузорії-туфельки,
Скидає свої лаковані туфельки,
Одягає куфайчатко

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Куди сповершені гранітні горді стіни
І смерековий ліс у вічній млі дрімучій —
В провалині страшній, у темних борів тіні,
Мов срібнолетний вуж, там повзе Прут ревучий.

Глянь в

Я знов у лісі… Став… Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять.

Привіт, зелені! Я прийшов
Напитись вашим ніжним

Це тут були гроби моїх унуків,
де ми з тобою, мила, лежимо,
а я тобі — любовник молодий.

У синіх сумерках середньовіччя
коханій я показував траву:
вона росте з дітей моїх

(Новорічна казка, фрагмент)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках.