До Святого Миколая

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.

І звідкіль воно хмара волохатая
Та моє серце тужно облягає?..
– Ох, було б тобі, перше чим кохатися,
Та напиться води аж із Дунаю…

– Та було б, мамо, та було б, розумнице,

Кохання, як бетховенська соната,
Бринить в мені словами чарівними,
Живе в душі акордами дзвінкими —
Незаймане, тривожне і крилате.
Не знаю, рідна, як тобі сказати
Про ніжність

Вернулася ж Химка
Допрядать починка.
Ой насуче ниток,
Що буде з півміток!
Язик — веретено
І бреше скажено!
Накрутить десятки,
Витче і двадцятки;
Буде й полотенця,

У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І

Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду,

Вовк дисертацію учену захистив
На ступінь вівцезнавця-кандидата.
Він глибоко питання освітив,
Як слід овець давити й поїдати.
Тепер з вовків виходять фахівці
Небачені. Рекорди

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На