До дня вчителя

1] В те вірили народи, нині зниклі,
2] Що шле навкруг любовний шал вгорі
3] Ясна Кіпріда в третім епіциклі.

4] В старих цих заблудах вони, старі,
5] Не тільки їй у пристрастей

Цей топче стежечку до монастирських брам,
Той шлях до Істини собі торує сам…
Боюсь, настане день і пролунає голос:
“Ви блудите, сліпці! Не тут вона й не там!”

Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вник,
Що

1] По обрію, мов із морського лона,
2] Біліючи на східному шпилі,
3] Зійшла кохана ветхого Тіфона.

4] Гра самоцвітів на її чолі
5] Холодної тварини вид створила,
6] В якої

Доволі мріяти про барви й аромати,
Гидкого й доброго у всесвіті шукати!
Хоч ти Земземом* будь і джерелом життя,
А прийдеться й тобі нікчемним прахом стати!

* Священна криниця.

Для смутку труйного — вино протиотрута:
Хильнеш коновочку — і вже печаль забута.
На молодій траві пий з молодими, поки
I над тобою теж зазеленіє рута.

Хто-небудь виступить і всім гукає: “Ось я!”
Сріблом і золотом у вічі сяє: “Ось я!”
Та тільки, тільки-но налагодиться жити,
Як Смерть із засідки вже виступає: “Ось я!”

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,
I звірі є, що світла дар багатий
Для них засильний, щоб його прийняти, –
Підходить вечір їм і тіней мир.

Є також інші: їх жене в

1] Природної тієї спраги сила,
2] Яку вгасить могла б вода лиш та,
3] Що самарянка дати їй просила,

4] Терзала й за вождем вела свята
5] Мене поміж повалених нещасних,
6]

1] Торкнуло сонце обрій знизу в місці,
2] Меридіан якого перетне
3] Сіонську гору у найвищій рисці.

4] І ніч, яка свій віз весь час жене,
5] Спливла із Гангу, терези тримавши,

Коли своїх бажань нам здійснити не дано,
Що ж нам із мріями робити? Безнастанно
Ми побиваємось і тужимо над тим,
Що пізно в світ прийшли і що відходим рано.

Покинь вагатися, обряди занедбай,
Навчись ділитися, не берегти свій пай!
На душу іншого й на грунт не важся! Той світ
Беру на себе я, а ти вино давай!

Іде життя моє безрадісно і вбого,
Роблю без виробу й не зароблю нічого.
Спасибі Вишньому, що хоч біди та злиднів
Нам не доводиться випрохувать ні в кого.

Чи знаєте, чому, як тьма тікає пріч,
Звучить невесело ранковий півня клич?
У Дзеркалі зорі він бачить, як даремно
Минає ще одна неповоротна ніч.

Так мало радості в цьому земному колі!
Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі!
Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт,
Вода, вогонь та пил, що віється у полі.

О мудрий, подивись, як дітлахів громада
Дорожню куряву трусить під ноги рада!
Скажи, щоб стереглись топтать її: то прах
Очей Парвізових і мозку Кай-Кубада.

З істоти нашої ти чудо-всесвіт вилив.
Ми помилялися, де сам ти нас обмилив.
Я кращим, аніж є, зробитися не можу,
Бо ти таким мене в своєму тиглі вилив.

Хайяме, ти хмільний щодня бредеш — радій же!
З місяцевидою ти річ ведеш — радій же!
Все, що на світі є, спадає в небуття!
Ти міг би прахом буть, а ти живеш — радій же!

У місті вславишся — не обминеш огуди.
В кутку сидітимеш — назвуть зловмисним люди.
Ільясом, Хизром будь — не пощадять, тож краще
Живи самотником і не ходи нікуди.

Якщо й премудрому не подолати Долі, –
Що хочеш уявляй собі в небеснім колі,
А смерті не минеш! Хіба не все одно,
Чи з’їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі?