До дня вчителя

Знаєш, ніколи що не насититься? —
Підлої хтивості око:
Вкинь всі багатства — ще не наповниться
Ями той дно глибоко!

Щодня змагаюся, борюся сам з собою,
Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!
Хай ти простиш мене… Та сором лютий палить
Мене за помилки, що коїв я і кою!

Люблю я в неділю по місту пройти
Так собі, просто, без цілі й мети
На площі Навона на хвильку спинюся,
На обеліск іще раз подивлюся
Та полюбуюся трохи прохожими,
Гляну, як

Я став актором. Перша роль
Готова вже моя.
Уперше маю на кону
Зареготати я.

На сцені я сповна душі
Завзято регочу,
А на житті ще є причин
Доволі для плачу.

1] “Владико воїнства, предвічно сущий,
2] Возславим тя, счастливії огні
3] Всегда во царствіє сіє несущий!” —

4] Так заспівавши, в вири огняні
5] Ця сутність одлетіла по

Хто-небудь виступить і всім гукає: “Ось я!”
Сріблом і золотом у вічі сяє: “Ось я!”
Та тільки, тільки-но налагодиться жити,
Як Смерть із засідки вже виступає: “Ось я!”

Твій ворог – небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!

Будь весел, не марнуй свого життя у горі,
Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!
Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,
I муром станеш ти в сусідовій коморі.

Надії зернятко серед зерна зостанеться.
Не буде нас, а дім і глек вина зостанеться.
Пропий із друзями все золото, що маєш!
А ні, то ворогу твоя казна дістанеться.

Доволі мріяти про барви й аромати,
Гидкого й доброго у всесвіті шукати!
Хоч ти Земземом* будь і джерелом життя,
А прийдеться й тобі нікчемним прахом стати!

* Священна криниця.

О мудрий, подивись, як дітлахів громада
Дорожню куряву трусить під ноги рада!
Скажи, щоб стереглись топтать її: то прах
Очей Парвізових і мозку Кай-Кубада.

Хто землю цю створив, ким небеса підперті,
Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті,
О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць,
У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!

Ніхто з нас тайн одвічних не прогляне,
Ніхто не розбере письмо незнане.
Є наша бесіда біля завіси:
Завіса упаде — і нас не стане.

В паланні яхонтів уста сакі* повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший,

Юначе, підведись — горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

Коли нова весна вбере долини дно,
О люба, міркою хай цідять нам вино!
На пекло, гурій, рай не дуже розраховуй,
Адже у нас про них говорять не в одно.

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, –
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

Як пурхну я тепер на іншу рожу
I знову муками свій біль примножу,
Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,
Тепер я й глянути на світ не можу?

З істоти нашої ти чудо-всесвіт вилив.
Ми помилялися, де сам ти нас обмилив.
Я кращим, аніж є, зробитися не можу,
Бо ти таким мене в своєму тиглі вилив.

Чому оплакуєш майбутні недогоди,
Даремно завдаєш душі і серцю шкоди?
Втішайся світом цим, бо створено його
Без тебе, друже мій, і без твоєї згоди!