До дня вчителя

Покинутий замок роками
Стоїть на горі в далині.
Бувало, колись біля брами
Тут рицар чекав на коні.
А нині навкруг попелище,
Де тиша могильна вгорі,
І скрізь мені вільна

І сталося! І згуки миролюбі
проллялись краєм, що ураз ожив.
Князівську пару, що з’єдналась в шлюбі,
многоголосий привітав наш спів.
І в людській товщі, в справжній цій рахубі

Слони у нас — не дивина,
А Моськи — і тим паче.
Не водять вже по вулицях Слона.
І Моска вже не гавкає й не скаче.
Не ті часи тепер.
Крилов давно помер,
Ба, навіть байку

Безправний, мов дитя, іще хлоп’я роками,
Розбещеності раб — душею і думками,
Уже відлучений од сорому й чеснот,
Удатний до спокус, у брехнях — сущий чорт,
Бувалий лицемір,

До Д.Д.

Мене ти геть женеш? Чи серце я твоє
Утратив? I не мав! Чи винна в тім чеснота?
Ні! Пестиш другого!.. Хай не давав я злота,
А мав тебе, проте, як інший, що

Як зупиня нас невідоме
Ім’я на брилі гробовій,
Так і рядки оці в альбомі
Нехай привернуть погляд твій.

Колись їх, може, прочитавши,
Ти в суєті буденних справ
Подумаєш:

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

1] “Владико воїнства, предвічно сущий,
2] Возславим тя, счастливії огні
3] Всегда во царствіє сіє несущий!” —

4] Так заспівавши, в вири огняні
5] Ця сутність одлетіла по

В убранні вісниці, яка багата
На розум, поспішай, моя баладо,
До пані гарної — і як нерадо
Живу я, розкажи їй, о крилата.

Скажи: для мене радістю всією
Була її приява

Тополя колибель,
А Стакчин кормитель,
Ужгород учитель,
Пряшів мні погибель.
Ієрей і учитель,
І письмоводитель,
Да стихотворитель.
Учив добродитель,
Позвав мя

Надії зернятко серед зерна зостанеться.
Не буде нас, а дім і глек вина зостанеться.
Пропий із друзями все золото, що маєш!
А ні, то ворогу твоя казна дістанеться.

Тиха-тихісінька
Ця моя пісенька…
Хто ходить ніччю по вулицях висілка?

Може, то з казки донька царева
Бродить безсонна, бо шепчуть дерева?

Може, то ходять сон та

Знаєш, ніколи що не насититься? —
Підлої хтивості око:
Вкинь всі багатства — ще не наповниться
Ями той дно глибоко!

Твій ворог – небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!

Як пурхну я тепер на іншу рожу
I знову муками свій біль примножу,
Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,
Тепер я й глянути на світ не можу?

1] Вона своє скінчила говорити
2] І стала, мов закохана, співать:
3] “Блаженні ті, чий гріх уже покритий”,

4] Як німфи, що ополудні спішать
5] По затінку діброви самітними

Чому оплакуєш майбутні недогоди,
Даремно завдаєш душі і серцю шкоди?
Втішайся світом цим, бо створено його
Без тебе, друже мій, і без твоєї згоди!

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, –
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

У місті півень не співає —
Уранці будять нас трамваї.

В першім вагоні — робітники,
Їх на заводи кличуть гудки.

В другім вагоні їдуть службовці,
В руці газета, портфель при

Над марним світом цим не треба вболівати,
Хай серця не смутять його розкішні шати.
Минуле відійшло, майбутнього не видно!
Тож майся весело — і не зважай на втрати!