До дня вчителя

Ніхто з нас тайн одвічних не прогляне,
Ніхто не розбере письмо незнане.
Є наша бесіда біля завіси:
Завіса упаде — і нас не стане.

Замовкну скоро я!.. Якщо ж у день печалі
Мені акорди струн у відповідь звучали;
Якщо, вслухаючись у вірші, юнаки
До мук, що я звіряв, не ставились безпечно;
Якщо вже ти сама,

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Наслідування

Я бачив смерть; вона в мовчанні сіла
Біля порога тихого мого;
Я бачив гроб; відкрився вхід його:
Душа померкла й заніміла…
Покину друзів я своїх,
І днів

Чи ми щодня не бачим трун.

Сивин дряхліючого світу?

Державін.

Останні пожитки трунаря Адріана Прохорова були звалені на похоронні дроги, і пара худих коненят вчетверте побрела з

Крізь посивілі тумани
Місяць, зблідлий на лиці,
На зажурені поляни
Кида журні промінці.

По дорозі в даль безкраю
Тройка в заметі летить,
Однозвукий дзвоник грає,
То

СТАНЦІЙНИЙ ДОГЛЯДАЧ

Колезький реєстратор,

В поштовій станції диктатор…

Князь Вяземський.

Хто не проклинав станційних доглядачів, хто з ними не лаявся? Хто, в хвилину

Перед гробницею стою,
Склонивши голову свою…
Все спить навкруг; лише лампади
Блищать у пітьмі золоті,
Стовпів осяявши громади
І давні прапори святі.

Під ними спить

Рятуй мене, мій талісман.
Рятуй мене у дні гоніння,
В дні каяття і животіння,
Коли в свідомості дурман.

Коли підніме океан
Круг мене гори хвиль ревучі,
Чи вдарять

Геть покинь святебні притчі,
Богомільні міркування —
Дай нам відповідь нарешті
На прокляті запитання.

Чому правий сходить кров’ю
І знайти не може права,
А неправого

Бог сну поніс мене у замок десь заклятий,
Там душні пахощі і світочі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий,
Мов лабіринти – ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з

В священному альянсі
З’єдналися наші серця,
Злилися вони воєдино
Й спізналися до кінця.

А та троянда, що груди
Прикрашувала твої,
Нещасна подруга наша,
Ми вщент

Про шал кохання снив я в давнину,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум смутних мелодію смутну.

Давно зів’яли мрії, й разом з ними
Найкращих

Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, – та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?.. слово – порох,

Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, –
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким –
З

— Гей, тигре! Що чувати?
— Мені вже набридли грати!
— Волі хочеться?
— Ще й як!
Я б поснідав вами всмак!

Скажу тобі кілька слів,
Що думаю про вовків:
Якби не були на картинці,
З’їли б тебе наодинці!

На вулиці Трибунальській
Є хлопчина Стась Питальський.
Він, як тільки встане зранку,
Всіх пита безперестанку:

— Де кінець і початок з круга?
Що дають королевам на

Ми розійшлись, коли будили весну
Дзвінкого квітня сурми голосні,
І лик Сатурна крізь глибінь небесну
Всміхавсь назустріч молодій весні.

Та солов’ї і пахощі конвалій,
Принади

Прощай, моя короткочасна мріє, —
Ні, не про мене золоті скарби:
Жебрак, що носить латані торби,
Про золото і марити не сміє.

Не маючи на те заслуг і прав,
Тебе в дарунок я