До дня вчителя

Марно віршів ждете ви од мене, —
Я стомився, знеміг і замовк:
Адже серце — моя Гіпокрена,
Та жаги в ньому висох струмок.

Оспівав би я, будучи давнім,
Ту, чий образ нам

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Вірш містерові Годжсону, написаний на борту лісабонського пакетбота

Слава, Годжсоне! Пройшли вже
Всі митарства митні ми.
Бриз брижами берег лиже,
На вітрила йде

Слони у нас — не дивина,
А Моськи — і тим паче.
Не водять вже по вулицях Слона.
І Моска вже не гавкає й не скаче.
Не ті часи тепер.
Крилов давно помер,
Ба, навіть байку

Пані, що це ти шепочеш,
ледь ворушачи устами,
ніжно й мило так вино
п’ють маленькими ковтками.
Чи уста свої ти хочеш
злити з іншими водно?

— Дуже хочу

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани

Безправний, мов дитя, іще хлоп’я роками,
Розбещеності раб — душею і думками,
Уже відлучений од сорому й чеснот,
Удатний до спокус, у брехнях — сущий чорт,
Бувалий лицемір,

Скоро в море невідоме
Понесе мене фрегат,
Але спершу, милий Томе,
Я за тебе випить рад.

Друзям шлю привіт сьогодні,
Гордий посміх — ворогам.
У розбурханій безодні
Я

Розбив чудовну я таріль
і, втративши надію,
картав і кляв себе поспіль
що ні греця не вмію.
І поки я отак тужив
над тими черепками,
Бог милосердно все стулив,
як світ

Любимец ветреных Лаис,
Прелестный баловень Киприды —
Умей сносить, мой Адонис,
Ее минутные обиды!
Она дала красы младой
Тебе в удел очарованье,
И черный ус, и взгляд

(переклад Максима Рильського)

У спеку, в літній день, в південну саме пору,
Піском розсипчастим, під гору,
Тяжкий, з родиною дворян
Вчотирикінь ридван
Ледь пхався.

О пишното поранкова,
хоч би хвильку потривай!
Вітер подима раптово —
осипає цвіт розмай.
Як же зелень нині славить,
тінь о радісній порі.
Осінь листя вже кривавить,

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

Всемогутній владцю, наш Брамо!
З тебе вийшов світ великий.
Ти правуєш над віками.
Як же ти один, владико,
міг брамінів утворити
як і райїв можновладних?
Мавпі же людській

Юношу, горько рыдая, ревнивая дева бранила;
К ней на плечо преклонен, юноша вдруг задремал.
Дева тотчас умолкла, сон его легкий лелея,
И улыбалась ему, тихие слезы лия.

Вишній Брамо, я вже знаю:
ти створив безмежжя світу,
як пан-бог, що все справляє,
вседержитель можновитий.

З нас найменшого недремна
тисяча ушей почує,
всім, обниженим

Було б з’єднати долі нам,
Так, як на те заповідалось,
Я б жив не з горем пополам,
І серце б з розпачу не рвалось.

Хай знають всі мій кожен гріх,
Хай бачать вад моїх пучину,

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

Фіялка у степу росла
і непомітна, і мала,
але собою славна.
Аж тут дівчатко молоде
услід за чередою йде.
Сюди, сюди
веселий лине спів.

Фіялка думає: біда!
Була б

Я не люблю твоей Корины,
Скучны любезности картины.
В ней только слезы да печаль
И фразы госпожи де Сталь.
Милее мне живая младость,
Рассудок с сердцем пополам,
Приятной