До дня вчителя

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

Як кохана поглядає,
любий погляд стрівши твій!
І поетів спів лунає,
повен щастя і надій.
І тепер мовчань хвилина
щедро приязні додасть.
Тихо! Тихо! Помовчи-но!
Це —

Бачте — грає гір
водовир
рине, мов зоря
з високості,
юнь його плекали
добрі духи
межи кручами в чагарях.

Ніби птах,
він спадає з хмари
з крем’яної скелі в

Коли запав довкола морок
І розум тьмарився мені,
Коли надія, стерта в порох,
Ледь жевріла удалині;

Як дух із відчаю хилився
І глум зломовної юрби,
Уйнявши розуму

І сталося! І згуки миролюбі
проллялись краєм, що ураз ожив.
Князівську пару, що з’єдналась в шлюбі,
многоголосий привітав наш спів.
І в людській товщі, в справжній цій рахубі

Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Що сталося? Радіє все,
а ти в тяжкій журбі.
Пізнати можна по очах,
що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —
те лиш мені болить.
В солодких сходячи сльозах,
душа

Ви, пісні мої короткі,
Будьте свідками утіх, —
Відійшли, мов сни солодкі,
Дні веселощів моїх.

Проведу я в путь кохану
І забуду вас, пісні.
Я співати перестану
Й

Добривечір! Мені це слово наймиліше.
Ані тоді, як ніч між нами, мов стіна,
Ні в мить, як світлий день загляне до вікна,
Я не вітаюся ніжніше й запальніше.

В вечірній сутіні усе

Доки оспівував доченьку любу, –
Слухає мама, а дядько читає.
Тільки зітхнув про привабливість шлюбу, –
Слухаю я, вся родина питає.

Мама про села й про душі бурмоче,
Дядько —

Я не люблю твоей Корины,
Скучны любезности картины.
В ней только слезы да печаль
И фразы госпожи де Сталь.
Милее мне живая младость,
Рассудок с сердцем пополам,
Приятной

Зоря, допіру час настав,
побігла до Стрільця,
а нам він і не показав,
яка вона з лиця.

Хай до Амура спів іде —
він до троянд летить,
а втрапить серце молоде —
то й

Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!

У глупу ніч була мені немила,
дитині, стежка попри цвинтарі.
Я йшов до батька, пастора. Яріла
у щедрім небі зірка до зорі
у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі

Були вони друзі від юних днів,
Та дружбу зміїний язик отруїв,
І вірність на небі лиш можна зустріти,
І юність — марнота, й життя — лиш тягар,
І кривду від тих, кого любиш, терпіти

Тож старий чаклун подався
у далеку путь-дорогу.
Де той дух поневірявся,
я повісти маю змогу.
Все, що він учворив,
добре я пізнав,
бо чаклунський порив
і мене

Покинутий замок роками
Стоїть на горі в далині.
Бувало, колись біля брами
Тут рицар чекав на коні.
А нині навкруг попелище,
Де тиша могильна вгорі,
І скрізь мені вільна

Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум’яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.

(Уривок з поеми)

Прощай, прощай! Вже берег зник,
Лиш мріє далина.
I свист вітрів, і меви крик
Над відхланню луна.
Сідає сонце. Ми в той край
Мчимо серед стихій.

Іще зусилля – й перестане
Терзати душу лютий гніт.
Я по тобі зітхну востаннє
І знов — в життя, в той самий світ.
Все в ньому, осоружне вчора,
Мені сьогодні не страшне: