Дмитро Луценко

Над широким Дніпром
Нам на щастя й добро
Даль прозора колишеться нивами…
Рідна земле моя,
Україно моя,
Сяєш зорями слави щасливими!..
Рідний край,
Зелен-гай,
Сяєш

Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають як перлинки,
Ти рідна мати Лесі Українки.

Приспів:
Гойда, як море, Світязь

Розляглись тумани над долинами
Край села, край села…
Падав вечір над хатинами
Зорями й росинами
Край села, край села…
Падав вечір над хатинами
Зорями й

Мене в дитинстві вітер колихав,
В буремні роки, сповнені тривоги,
Мій батько у степах колись орав
Незаймані й пахучі перелоги.

Лягали свіжі борозни рядком
І жайвори співали

Осінь в саду розлилася,
Осінь, як повінь, червлена.
Вишня в багрець одяглася,
Мов молода наречена.
Мов молода наречена
Вишня в багрець одяглася.

Листя, крудляючи,

Рідна земле моя, у гаях і розбуджених росах,
В самоцвітах сія молода твоя сонячна врода!
У привільних степах, на Дніпровських вогнях
Постаєш, мов зоря, моя доля ясна!
У ранковій

(Розповідь солдатки-удови)

Шумить весна, вкриває листя віття,
Бузками запашними розцвіта…
Лишилися в серцях од лихоліття
І слави дзвін, і вічна гіркота.

Бува,

Уже на осінь поверта,
втомилась ластівка завзята.
Сидять рядками на дротах
з батьками і ластовенята.

Тривожно, ластівко, тобі,
замовк у серці щебет щирий.
Прощайте, шати

Край вікна любисток пророста весною,
Тягнеться до сонця голубе стебло.
Зароста стежина ранньою травою,
Де моє кохання вперше розцвіло…
Де моє кохання вперше

Себе даремно не терзай,
Кохання радість не вернути,
Вповзла розлука, мов гроза,
До нас із краплями отрути.

Приспів:
Любов, їй треба два крила,
Щоб так, як птах,

Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.
Там за село проводжала
Долю мою молоду…
Щедро мені щебетала
Мамина

В степах, у далеких краях
Блукає десь юність моя…
Несе крізь фронти кулемет за плечима,
На світ погляда голубими очима…
Крокує шляхами у хмарах пилюки
З любов’ю у серці і

Над прозорою криницею
Із студеною водицею
Ми з тобою зустрічалися
Вперше разом закохалися.
І стояли до світаннячка
В чарах ніжного зітханнячка.

Над прозорою

Багряний лист в гаю кружля,
Шумлять отави молодо.
Чого ж, чого вдягла земля
Рясне осіннє золото?

Втрача в гаю верба густа
Листки зелено-рунисті,
А я гублю ясні літа

Наш завод верстатами гуде,
Клекотить бурливою рікою.
Наш завод, як серце молоде,
День і ніч нема йому спокою.
З батьком я сюди колись прийшов
Запальний допитливий хлопчина.

Я приносив тобі пролісковий злеліяний цвіт,
Я приносив тобі синю весну в гарячих долонях,
І гаїв безгоміння, і світанків безсоння,
І потоки піснів дарував

Не громи в степах гудуть,
Запорожці йдуть!
Хто веде їх у буран?
Никодим Сирота –
Український гетьман!

На кониках вороненьких
Їдуть козаки-запорожці
Воленьку

День згаса за обрієм, ліг туман долиною,
І зоря в небі скоро спалахне.
Жду тебе, мій голубе, в лузі під калиною,
Пригорни до серця мене.
Я люблю, страждаючи, від душі кохаючи,

Буває в дорозі
Десь трапиться чиста криниця,
Нап’єшся студеної з неї води,
І вже та криниця
Ночами насниться
І душу твою полонить назавжди.

Кринице моя, кринице,
Ти –

Вже над містом вогні
Розцвіли, як у лузі ромашки,
Задрімали квартали…
Та мені лиш спокою нема.
Сам не знаю, чого
На душі так тривожно і тяжко.
Сам не знаю, чому
Знову