Для зсу

Потьомкін-граф, пішовши «у народ»,
Хваливсь перед козацтвом паки й паки:
— Погляньте, скільки в мене нагород!
Таке вам і не снилось, гультіпаки!

Між іншим, в цьому зиск великий

Хай гине все, що жить не варте,
У кого замість сяйва – дим!
Набік – у кого биті карти!
З дороги силам молодим!

Слова і образи банальні,
Плаксиві викрики – пісні!
Будуйте

У нетрях європейських міст
Я завжди відчував утому;
Дім біля дому, дім біля дому…
А не повіриш там нікому,
Ніхто там правди не вповість.

Така там осінь і весна.
Тонкі

Пливіть, полумінні пілоти,
В повітрі – плинному склі –
До сонця до зальоти
З півсонної землі!

Линьте з леготом-вітром,
Своєвільні лицарі мрій, –
Розвійте прозорим

Порозпліталися гірлянди
Білих лілій і білих бігоній,—
Буйно розвились червоні троянди,
Засміявся мак червоний.

Вихром півночі війну,
Піду всесвітом цілим —
Я об’являю

— «Ой, мабуть, не гаразд
Учинили ми, браття.
Покладем для них наше завзяття —
А за що? За ту безліч образ?
Що сказав би Тарас?»

— «Так. Вони — вороги
І серце їх —

Епіграф з роману «Чотири шаблі»

Голос:
Підібрано до рей і збито паруси,
Чекає вся команда абордажу.
На марсі варта дивиться у синь,
Зіперлись ліктями на

Всіх забрала нас недоля
До цієї хати,
Порівняла нас неволя
Та залізні ґрати.
Будем торби лаштувати
В далеку дорогу.
Будем бруком маршувати
Та нога у ногу.
Набирають

І
У просторах крик тривожний мій
Загрузає в теміні байдужій
І несу я в самоті гіркій
Мрії, перепалені на жужіль.

Всі за шати сіпають: – Кажи ж!
Напувай

Мокро і темно, немов в домовині,
Випало кайло із рук,
Дихати важко, ломота у спині,
В голову болісний стук.
Чому став?
Не дрімай!
Бери кайло —
Довбай!

Думка

По долі моїй.
Мов по Дикому полю,
Гасати
Нікому
Повік не дозволю:
До болю стиснуся,
В пружину зав”юся,
І – випрямлюсь!
Навіть нехай і порвуся…

Його не броня прикривала в бою,
А “бронь” закривала від бою.
Він чистив тили у колимськім краю,
Не жертвуючи собою.

Мій батько в атаку приречено біг
І падав на землю

Полеглим – вічна пам’ять!
А живим –
ганьба довічна,
бо здали бандитам
державу рідну,
тим несамовитим,
що Перемоги іменем святим
прикрилися,
позиції здали…

А

Не дотяг до генія,
але
щирим був,
якщо і помилявся,
разом із народом похмелявся
в час,
коли було аж надто зле.

Визначним не заздрю –
присягнусь –
і цілком

Усім ІванАм – ІванИ
І всім Пигулям – Пигулі!
Обох я любив,
Та обидва вони
Давно вже знайшли свій притулок
В землі.

Я знаю: обом ІванАм
Незатишно на чужині,
І в

Ніхто не сватає, не кличе, не запрошує
на мітинги майданні чи застолля…
В минувшині зостались припорошені
мої калина і тополя.

Не бійтеся, соратники вчорашні,
я ж не

Пам’ятайте мене
Доброзичливим і незловтішним,
Не скупим на пораду,
На гроші й хороші діла…
Я був різним, звичайно,
Всіляким я був,
Та, між іншим,
Лиш одна доброта
По

Той – академік,
Той – лауреат,
А той, гляди, доп’явся до трибуни
Верховної – і чорт йому не брат!
Я ж смичу-рву
Свої луганські струни…
Внизу – затишшя…
Крига – не

У панського огорода дівка плоскінь тіпає;
Молоденький жайворонок дівоньку питає:
– Чом ти, моя дівчинонько, такая оспала?
Подивилась би на мене – пісню б заспівала.
«Ох, і як мені

Дарма просишся, ізрадник:
Не пущу тебе ніколи,
Вічно буду катувати,
Мучитиму без одривки.
І хоча б за відпочиння
Ти мене увів у царство, —
Я б і царства одцурався
За