Для дітей

Я за Джемшідів трон і черепка не дам.
Вино поживніше за страви Маріам*.
Зітхання вранішнє з грудей п’яниці краще,
Ніж довгі молитви, що мурмотів Адхам**.

* Мати Ісусова.
**

— Ти, рибалко, риболове,
Чом женеш у море човен?

— Я закину в море невід —
Може, вловиться що-небудь:
Хоч сардинки, хоч плотички,
Хоч синочку черевички,
Бо надворі скоро

Ні втоми ти не знав, ні голоду не чув;
Ти все, чим томишся, від чотирьох здобув *.
Та кожний забере свій дар у тебе — й знову
Ти зробишся таким, яким спочатку був.

* Ідеться про

Чи ти не той, хто говорив так гоже
Про нашу донну, нас тепер питав?
Хоч голос він такий, як в тебе, мав,
Але назовні ви цілком не схожі.

Чому це ти так гірко заридав,
Аж

Мене єретиком ти охрестив, спідлоба
На мене зиркаєш, в очах у тебе злоба.
Я добре знаю й сам, що правий ти… Та тільки
Подумай: чи тобі судить мене подоба?

Якщо одним коржем я можу два дні жить
I пити з черепка, що на землі лежить, –
Навіщо меншому за себе підклонятись,
Навіщо наймитом у рівного служить?

Корону ханську? Нá, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!

Той, хто усмішку дав устам дитячим,
Хто темряву послав очам незрячим,
Нічого нам не дав! Та ми не плачем,
Бо тільки горе навкруги ми бачим.

А то й таке ще може бути:
Послухайте, якої скрути
Дізнала кома бідолаха,
Коли її школяр-недбаха,
Що, певно, інші мав турботи,
В кінці письмової роботи
Поставив, — ну, а

1] Предобра воля благосна, якою
2] Завжди любов до праведних спонук
3] Являється, як жадібність, — лихою,

4] Притишила у ніжній лірі звук
5] І струн святих спинила рокотання,

Світло червоне —
Проїзд заборонено!

Кур’єрський поїзд стоїть, нервується:
«Мені потрібна зелена вулиця,

Щоб я, мов вітер, все гнав і гнав…
Ану, негайно змініть

Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.
Що море? Наших сліз потоки обмілілі.
Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.
Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.

Честь юної лози хай буде бездоганна!
Нехай невірного проллється кров погана,
Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,
А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!

З місяцевидою над річкою, в саду,
У квітах весело я вік свій проведу!
Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —
Я пив і питиму, аж поки не впаду.

Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.
Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!
Спіши на зіллячко весняне надивиться,
Бо завтра й на тобі підійметься травиця!

Приводять одного, щоб іншого забрати,
Щоб тайни вічної нікому не пізнати.
Ми помацки йдемо: життя — це тільки чаша,
Призначена вино п’яницям одміряти.

Підпилий, завернув учора я до шинку.
Там саме дід вино собі точив у кринку.
Я запитав його: “Чом не боїшся Бога?”
“Бог добрий,— він сказав.— Сідай і випий, синку!”

Бідна баба снігова
Ледве-ледве жива…
Як мороз перестав,
В неї ніс розтав,
А як сонце припекло,
В неї вухо потекло…

Ліву ногу десь заніс
Пес через дорогу,—
Бідна

Цей віршик пишу я про ту дітвору,
Що в місті лишається в літню пору.

Добре, кому випадає нагода
За містом пожити, на лоні природи!
Гарно, наприклад, поїхати в гори,
Де чисте

Для наших чистих душ уже не рік, не два
Готує злигодні безодня кругова.
Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки
Із праху нашого не виросла трава.