Для Діда Мороза

— А це по кому бемка дзвін?
— Поет… Ще вчора був здоровий…
Та — впав на полі слави він —
Під тягарем вінків лаврових…

Композиторові, ректорові Львівської консерваторії, довголітньому в’язневі сталінських концтаборів

Дика скрипка північної ночі:
На ній струни з колючого дроту –
Часом

На Різдво 1972 р. Василь Стус гостював у Львові, разом із друзями ходили вертепною громадою колядувати. Василь був сяючий – у обладунках лицаря. Завітали і до письменницького будинку.

Після

Мучився, мучивсь актор знаменитий:
— Я у виставі цій — дурень набитий;
Пробую так уже, пробую й сяк —
Хоч ти дурій, не виходить ніяк:
Дурень у мене на дурня не схожі..
Дурень

Лиш де з’явиться Сократ*, —
Вже й гука один вельможа:
— Я тобі по духу брат,
В нас обох є іскра божа.

Оба вчені й мудрі ми,
На братерство дай-но руку!
Та Сократ — як од

Готувалися банкети — пріла каша в казанах,
Гори риби, гори м’яса на застелених столах.

Вина в бочках і баклагах, вина в ящиках довкруг:
Хоч гостей якийсь десяток — та стонадцять

Задумує старий дідо
В п’ятий раз женитись,
Ще на старість з молодою
Жінкою любитись.

Чоло аж до потилиці
Борода сивенька,
Але ще би му здалася
Жінка

Дідок Огірок
пішов у танок.
Він і вальси, і мазурки,
Певно, знає назубок.

Дідок Огірок
зелененький, мов стручок.
Такий самий брат у нього —
непосидько і

Чорна чайка скрикнула “киги!”
В самоті так страшно усміхатися…
Я піду у гості до могил,
Бо сумною стала мені хата ця.

Бо сльоза скотилась на сніги.
Колискова пісня

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія,

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий,

Живу в палаці сонячному я,
дрімаю і гойдаюся на троні,
а на плечі приручена змія
зірки рахує на моїй короні.

Томлива музика всю ніч звучить.
Плазуючи, придворна

“Ні” чи “Так”, а Всесвіт – проти.
Не буває “Так” чи “Ні”.
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається

Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя

Ти малював любов уві сні.
Ти цілував у вуста ясні.
Випий мої сльози – і лети.
Вітер – мій художник, а не ти.

Там, уві сні, коханим ти став мені.

Ти, мов огнем, мене

Ми згоріли у полум’ї щастя свого.
Ми, коханням окрилені, йшли на вогонь.
Ми літали над містом, над часом, над снами.
А сьогодні немає нічого між нами…
… немає.

Ти для мене

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І

Я вірші пишу
вночі в Прокураві,
я вірші пишу
в татовій хаті,
доки сидять
під стіною на лаві
мої предки
вбиті й потяті.

Доки сидять,
не зронивши ні

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Підпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано

Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Ти народжений жінкою в муках, ти син
нерозумний, що падав і падав”.
І було мені так: ранок, вечір – одне.
Ті забули мене, що любили