Данте Аліг'єрі

1] Коли це семизір’я, в вищім небі
2] Ні сходу, ані схилу, ані хмар,
3] Окрім гріха, не беручи на себе,

4] Всім вказуючи їх моральний дар, —
5] Як наше, нижче, вказує дорогу,

1] “Владико воїнства, предвічно сущий,
2] Возславим тя, счастливії огні
3] Всегда во царствіє сіє несущий!” —

4] Так заспівавши, в вири огняні
5] Ця сутність одлетіла по

1] Язик той, що завдав мені страждання,
2] Від чого сором в мене ріс і ріс,
3] Одразу ж вгамував мої вагання.

4] Так я чував, — був у Ахілла спис
5] Від його батька, що у час

1] Якби мій вірш був жорсткий та суворий,
2] Щоб міг відповідать безодні тій,
3] Де починаються всі скелі й гори,

4] Я б вилив сік своїх думок і мрій
5] Якнайповніше, а без

1] Піднявши рота від страшної страви
2] Й волоссям жертви з губ утерши кров,
3] Цей грішник припинив бенкет кривавий

4] І так почав: “Мене ти хочеш знов
5] Вернуть у розпач, що

1] “Трядут хоругви к нам владики Ada”
2] Все ближче; подивись лишень на знак, —
3] Сказав учитель, — де його громада”.

4] І як, коли б у хмарах день побляк
5] Чи відійшов би з

1] Мов біла роза, пишний цвіт яскравий,
2] Переді мною стала рать свята,
3] Що з нею взяв Христос свій шлюб кривавий.

4] А та, що в льоті зір і спів зверта
5] На блиск того,

1] По мудрій мові полум’я блаженне
2] Замовкло, й знову порух між світів
3] Послав кружляти жорно те священне,

4] Та й першого ще кола не довів,
5] Коли намисто в зовнішньому

1] Вона своє скінчила говорити
2] І стала, мов закохана, співать:
3] “Блаженні ті, чий гріх уже покритий”,

4] Як німфи, що ополудні спішать
5] По затінку діброви самітними

1] Коли обоє родженців Латони
2] При знаках Терезів та Барана
3] Стоять на точках обрійної зони,

4] То, поки їх вагу зеніт єдна
5] Й, міняючи півкулю мальовниче,
6] І він

1] За вожаєм пішов, не поспішавши,
2] Й смиренно не підводив голови,
3] Коли, на мене пальцем показавши,

4] З юрби позаду хтось гукнув: “Диви,
5] Крізь другого не йде проміння з

1] Коли кінчиться партія у “цари”,
2] Той, хто програвсь, од люті аж пашить,
3] Повторюючи всі костей удари,

4] За другим же юрба канюк спішить, —
5] Той зайде перед ним, смикне

1] Нас три й чотири рази привітавши,
2] Бо дуже він кохався в земляках,
3] Сорделло відступив, “Хто ви?” спитавши.

4] “До того ще, як по горі цій шлях
5] Достойним душам показав

1] Була година, що наводить тугу
2] На моряків, м’якшить-бо серце їм
3] За вигуком “бувай!” смутному другу,

4] Коли новий любові пілігрим
5] Десь чує, як оплакують каплиці

1] Мабуть, що за шість тисяч миль із лишком
2] Горить година шоста, і малі
3] Світи схиляють тінь над всім проміжком,

4] Коли небес глибінь очам землі
5] Стає така, що зірка

1] Звернувсь я вражено до провідниці,
2] Як те маля, що помочі з біди
3] В порадниці шукає й рятівниці.

4] Мов синові, який тремтить, блідий,
5] Вона, підвищуючи віру в себе,

1] “Відколи Константин орла у небі
2] Пустив навпроти, а не по слідах
3] Того, хто взяв Лавінію за себе,

4] Сто літ, і сто і більше божий птах
5] Жив на кінці Європи, край

1] Тьма Пекла та беззоряної ночі,
2] Коли незміряної довжини
3] Хмарину чорну вихор мне й клубоче,

4] Не навела б тієї пелени
5] На зір мені, як дим цей непрозорий,
6] Такий

1] Зійшли ми аж на верх камінних сходів,
2] Де вдруге вужчала височина
3] Що розгрішає всіх, хто б нею сходив.

4] І тут карниз, дорога і стіна
5] Вилися, як і нижче, безкінцеві,

1] “Це хто повз нас іде, хоч ще навіки
2] Смерть не дала ширяти тут і там,
3] І розтуля, й склепляє він повіки?”

4] “Не знаю, хто він, знаю, що не сам.
5] Ти ближче, так почни