Данте Аліг'єрі

1] Той колір, що я вкрився ним од страху,
2] Коли побачив, як верта вожай,
3] Відбивсь йому в лиці відтінком жаху.

4] Спинивсь поет, запавши у відчай,
5] І став вдивлятись

1] “О Приснодіво, доню свого Сина,
2] Сумирне й найвеличніше з сердець,
3] Надіє вічного добра єдина!

4] Подарувала людству ти вінець
5] Облагородження, і стати твором
6]

1] “Чом ти мовчиш, на тому боці ставши? —
2] Знов слів жало націлила грізне,
3] Уже і так їх лезом ран завдавши,

4] Й нещадно вдарила вона мене: —
5] Скажи, скажи, визнаннями

1] По мудрій мові полум’я блаженне
2] Замовкло, й знову порух між світів
3] Послав кружляти жорно те священне,

4] Та й першого ще кола не довів,
5] Коли намисто в зовнішньому

1] Коли кінчиться партія у “цари”,
2] Той, хто програвсь, од люті аж пашить,
3] Повторюючи всі костей удари,

4] За другим же юрба канюк спішить, —
5] Той зайде перед ним, смикне

1] Якби мій вірш був жорсткий та суворий,
2] Щоб міг відповідать безодні тій,
3] Де починаються всі скелі й гори,

4] Я б вилив сік своїх думок і мрій
5] Якнайповніше, а без

1] По березі пішли ми кам’яному,
2] Й туман густий на річку всюди ліг,
3] І від огню вода ховалась в ньому.

4] Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг
5] Фламандці обвели високим

1] Як вийшли ми із вожаєм над доли,
2] Долинув раптом водоспаду гук,
3] Немов над квітами дзижчали бджоли.

4] Коли три тіні вибігли з-над лук
5] Від хмари тіней, що їх дощ

1] “Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,
2] Руйнує мур в фортеці кам’яній,
3] По цілім світі йде від нього сморід!” —

4] Таке промовив вождь учений мій
5] І знак подав, що

1] Віддав своєї владарки обличчю
2] Я очі, з ними й почуття були, —
3] З усякою простивсь чужою річчю,

4] Вона ж, не посміхнувшись: “Ти б коли, —
5] Сказала, — вздрів мій сміх,

1] Коли це семизір’я, в вищім небі
2] Ні сходу, ані схилу, ані хмар,
3] Окрім гріха, не беручи на себе,

4] Всім вказуючи їх моральний дар, —
5] Як наше, нижче, вказує дорогу,

1] В ту мить, як третя скінчилась година
2] Й не відчинялось ще світань вікно
3] На сфері, жартівливій, мов дитина,

4] Як сонцю тут було, коли воно
5] До надвечір’я рухалося

1] За вожаєм пішов, не поспішавши,
2] Й смиренно не підводив голови,
3] Коли, на мене пальцем показавши,

4] З юрби позаду хтось гукнув: “Диви,
5] Крізь другого не йде проміння з

1] Язик той, що завдав мені страждання,
2] Від чого сором в мене ріс і ріс,
3] Одразу ж вгамував мої вагання.

4] Так я чував, — був у Ахілла спис
5] Від його батька, що у час

1] Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,
2] Один за одним надійшла пора,
3] Як в міноритів прийнято покутніх.

4] Мені згадалась байка прастара,
5] Подібна тим подіям

1] Пори тієї в молодому році,
2] Коли під Водолієм Сонце йде
3] І ночі дням здають частину моці,

4] Коли полотна паморозь кладе,
5] Мов білий брат її, в поля просторі,
6] Та

1] Наприкінці розмови святокрадець,
2] Підвівши руки, дулі поробив
3] І крикнув: “Боже, ось тобі мій вкладець!”

4] Від того часу змій я полюбив:
5] Одна ті чорні заглушила

1] Коли вже той, хто ризу ніс червону,
2] Пішов на другу із півкуль земних
3] І день сховавсь під ночі охорону,

4] То зразу ж безліччю зірок ясних
5] Все небо у промінні

1] Вона своє скінчила говорити
2] І стала, мов закохана, співать:
3] “Блаженні ті, чий гріх уже покритий”,

4] Як німфи, що ополудні спішать
5] По затінку діброви самітними

1] “Це хто повз нас іде, хоч ще навіки
2] Смерть не дала ширяти тут і там,
3] І розтуля, й склепляє він повіки?”

4] “Не знаю, хто він, знаю, що не сам.
5] Ти ближче, так почни