Володимир Свідзінський

Тече берізка
Тремтячим блиском,
За буйним вітром
Простягши гілля;
Могучі клени
Свій шум зелений
Бурхливо клонять
На свіже зілля.

А буйне збіжжя
Аж до

Наболіли деревам за довгий день,
Наболіли голови од буйного шуму:
Притьмом налягає навратливий вітер!
Настала ніч, а чи буде спокій?
«Ти, цвіркун, стережи печі,
Темних богів,

Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур’ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.

В тіні алей, глибоких і

Кощаво гримлять трамваї,
Ніби падають з висоти,
Огнів — як листя у гаї,
Свічниками горять мости.

Я хвилююсь, ніяк не звикну
До ніжної темряви, до весни.
По садах

Одступається небо,
Виводить поля з таїни.
І от полувінком свіжим
Встають коралеві горби,
А в їх затоці, мирному падолі,
Яблуневі сади цвітуть,
І сонце, як легкий

Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.

Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи

Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати…
Вернули з поля

Як тебе утомить місто,
Як знесилишся в борні,
Навісти мене, коханий,
У моїй самотині.

В мене зелено і свіжо,
Повен тихости мій двір
І до мене з вітром плине
Аромат

Спалахнули міські вогні
В скляній неволі своїй,
І от — усміхаються очі в людей,
І розсвітилась їх мова.

А там, за безвістю ночі,
Горбаті стріхи хаток
Поприпадали до

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець

Роздумано, важно ступали коні.
Ти лежала високо й спокійно,
Сама непорушна, ти всіх вела.
Суворі люди ішли за тобою,
І діти також тебе проводжали.
Праворуч текло вечірнє

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

Їду-поїду на бистрім коні
Крізь попіл ночі, крізь полум’я днів,
Тільки пісня бринить за сідлом,
А слідом –
Одинадцять друзів моїх,
Одинадцять місяців молодих.

Велика

Сад не сад — одне деревце,
Жмут молодого гілля.
Жаринки джмелів на цвіту.
У мглянім теплі земля.

Коли раптом туп-туп:
Метляє вим’ям пругким.
Зглемедало кору й

На тихім заліску — там день пливе, як сон…
Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
І коників сюрчать невидні легіони,
І золотий літає махаон.

Вгорі — небес прозірчасті

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг…
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до

Моя радість самотня й загублена,
Як цвіт ірису в комиші.
Ні від кого я в дар не беру її,
Самосівом зринає в душі.

Мерехтить потаємно і трудно,
Як світло зірниць уночі.
Та

На незайманому полі,
Ще й у дальній далині,
Твій недовгий супочивок
На постелі цвітяній.

М’яко примерки густіють.
Захід попелом припав,
І довкола твого ложа
Мов туман