Володимир Свідзінський

І довго шукав я живущої води,
Аж повісила мені дуплината верба:
“Живої води нема на землі,
А як зугарний дійти, поспитай у сонця”.

І я знайшов неходжені дороги,
Передався за

Нерозвійно нагусла над мокрим вікном
Осліплених днів каламуть.
Речі спокійно живуть,
Не зринають гіркі слова,
І сіріє печаль моя,
Як під льодом трава.
Заростає дзеркало

Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб у саду.

Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй

Кощаво гримлять трамваї,
Ніби падають з висоти,
Огнів — як листя у гаї,
Свічниками горять мости.

Я хвилююсь, ніяк не звикну
До ніжної темряви, до весни.
По садах

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в

Ти увійшла нечутно, як русалка,
Обличчя тлінне, спущені повіки,
Вогка земля в одежі. Ти сказала,
Глузливо усміхаючись: — А, морок,
Морока, труд гіркий — живу сховати! —
Я

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала

Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання…
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший –

Одступається небо,
Виводить поля з таїни.
І от полувінком свіжим
Встають коралеві горби,
А в їх затоці, мирному падолі,
Яблуневі сади цвітуть,
І сонце, як легкий

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не

Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.

Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи

Так сумно тут здавалось самотою,
А ти, дівчинонько, прийшла —
І стало так, неначе ти з собою
Ясного сонця принесла.

Дивлюсь — усі гроби травою густо вкриті,
В траві

Буває, в час самотніх дум
Дивочна мрія в серці зрине,
На мить одну привабить ум
І десь у безвісті загине.

Та дні минуть, пройдуть літа,
І скресне крига забування,
І знов

Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур’ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.

В тіні алей, глибоких і

На тихім заліску — там день пливе, як сон…
Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
І коників сюрчать невидні легіони,
І золотий літає махаон.

Вгорі — небес прозірчасті

Як тебе утомить місто,
Як знесилишся в борні,
Навісти мене, коханий,
У моїй самотині.

В мене зелено і свіжо,
Повен тихости мій двір
І до мене з вітром плине
Аромат

Вино зорі — і лід вікна.
Бринить у червені стіна,
А килима загуслий дим
Зробився плавко-золотим.

І широчіє літній степ.
Там тиша голубиних крил.
Високо соняшник

На незайманому полі,
Ще й у дальній далині,
Твій недовгий супочивок
На постелі цвітяній.

М’яко примерки густіють.
Захід попелом припав,
І довкола твого ложа
Мов туман

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець