Володимир Свідзінський

Довіку б тут,
На полі юності моєї,
На сугорбі, стояти самотою
І бачити круг себе тільки ніч,
Надихану земною теплотою!
Але стояти не живому
І не бездумному, а так,
Як

І час далекий, і земля далека,
А пам’ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.

Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим

Під голубою водою
Живу я, живу…
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.

Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А

Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій болоні.
Мріє з’єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.

Іноді багне голубити світ,
Як голівку малого

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в

Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як

Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати…
Вернули з поля

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене

М. Степнякові

Із-за жовтого клена
Жарка зоря в павутинні.

Гашу над столом моїм
Полум’я зблідлий листок,
А з ним
І розцвіти милої казки.
Цілу ніч

Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання…
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший –

Нежданий сніг упав на брость зелену,
Як сум на серце молоде…

Покірливо схилилася берізка,
Гілок обтяжених угору не зведе.

Збіліло все, замовкло, заніміло,
Панує скрізь

Цілий день палючий вітер,
Буйний суховій…
Цілий день перед очима
Милий образ твій.

На південнім краї неба
Сріблястий туман…
Ой тумане-безумане,
Сам я

Ходім туди, у ліс, на гору!
Так свіжо там в південний час.
Нас стрінуть берести і граби
І холодком обіймуть нас.

Є місце там: здовж косогору
Щовби і брили

Усе в далечінь я дивлюся,
Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.

Іде вона тихо по полю
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить

Весняний ранок на землі,
Коли так радісно дзвенить
Освіжене росою поле
І листя, сонцем переткане,
Коли облиті блиском води
Неначе б’ються в срібній сіті,
Накинутій далеким

Мільйони кружечків піни
Пливуть за водою каламутною;
З-під весла блискучі змійки
Розбігаються з піснею півчутною.

Крізь прозорий туман вода червоніє,
А там поверхня неначе з

О Боже, не дай загубити ключі
Від сонця, від серця Твого огняного,
Бо тяжко і страшно вночі
У кривавому хаосі світу земного.

Але дай, щоб духовний мій зір
Убачав перед себе