Василь Пачовський

Я не голуб сизокрилий,
Ти не білая голубка,
Ми з собою голубились —
Я як любчик, ти як любка!

А твоя мала сестричка,
То не сокіл ізза хмари —
А вона нас налякала,
Як

Знов Гануся тай Гануся!
Ой Ганусю, моя зірко,
Знов ми стрінулись нечайно
І знов серце плаче гірко!

Ми розсталися на віки,
Ми про себе позабули —
Та зійшлися на забаві,

Мою любу люди взяли
Люди поанґажували,
Навіть любий лянсіє…
Хотьби й вальса нагулятись —
Годі тури дочекатись!
І то баль для мене є!?

Ті балі всі ні до чого!
А я

На забаві ми зійшлися
Як голубів пара,
По забаві розійшлися
Як дощова хмара.

Постіль біла, аж сміється,
А сон не береться —
Твоє личко, біле личко
На душі

Чому так нічого, нічого
Сказати тобі я не міг? —
Було нас в покою за много,
Не міг я казати при всіх!

Раз тілько не було нікого,
Та слів десь не стало моїх; —
Чому так

Вилискуються коні,
Вилискують вороні —
На шлях той подались,
Той шлях, що йде до тої
Дівчини молодої,
Куди йшов я колись!

Тай я несу чар-зілля
З трох гір їй на

В ніч під замком Мірамаре
Море плеще і шумить;
Блисне місяць ізза хмари —
Срібне плесо мерехтить,
Плеще і шумить.

Серед замку у городі
Йде царівна молода, —
Чути ляк у

Не зазулька пір’є ронить,
А Гануся ручки ломить
Обручками сковані —
І стирає чорні очка,
Припадає до слідочка,
До слідочка по мені!

До слідочка припадає,
І листочком

Шелестить осика, хоч вітрець не віє —
Листє в неї фіє, хвіє день і ніч; —
Камінь не то серце, камінь розпускає:
Гандзя проливає сльози з карих віч!

Я післав, Ганусю, сім листів

Чую, чую через пташку,
Що там Гандзі жити тяжко —
Як орлиця б’ється,
Побивається за мною,
Як та рибка за водою
По бережку в’ється.

В’ється рибка по бережку,
Там

Ой зазулька вилітала,
Сіла, пала, закувала:
“Куку, мій молодче!
Куку! чуєш, як я кую?
Весну чую, рай віщую —
Чого-ж плачеш, хлопче?”

Ой тим лугом, тим зеленим
Йшла

Весна моя несла печаль
На шлюб до Дзюні в гості —
Та спотикнулася на жаль
На калиновім мості…

В гаю, де виливсь той нектар,
Зелені листя зжовкли,
Весна запала в сон на

Якби я повірив, що в нашій країні
Тепер сходить сонце, та вже не криваве —
Росли б мені в грудях пісні солов’їні
Під хмарою суму, співаючи гімни
До люду, що спить, як те море у

Я розумію твій секрет,
Не будеш мені катом —
Скінчив я універзитет
Кохання з докторатом.

Збагнув всі тайни сліз, погроз,
Чи смішки, чи ляменти —
Який не був там риґороз

Знов я здибав ту миленьку,
Тую кіточку біленьку,
Що така сердечна є —
Що так ласиться сердечно,
Так витається все гречно,
Так рученьку подає —
Так сміється

Ізза гори вітер віє,
Калиновий цвіт не спіє,
Калиновий цвіт!
Моя Дзюню, через тебе
Світ загирю без потреби,
Скапараю світ!

Нащо ти мене так смутиш?
Нащо воду

Твоя правда! — ти пізнала,
Бистра голова твоя!
Так, ти, Дзюню, добре мала,
Що ти мною гордувала,
Бо найбільший дурень — я!

Пайка дурнів за тобою
Увивалась за

До тебе тягне щось мене,
Як я стріну тебе, коханнє,
Та біль мене до долу гне:
Проклятий я — мене жене
Від тебе чорне безталаннє,
Кохана драчице* моя!…

Мене жене від тебе

І знов був я, Дзюню, в тебе,
І знов маю жаль на себе,
Що до тебе я пішов —
Знов я каюсь, зарікаюсь,
Знов клянуся, заклинаюсь, —
А зі серця капле кров!

Ти була така

Гей закуй мені, зазуле,
Щастє на весні минуле
Заверни мені!
А зазуля мов не чує,
Сіла, пала тай не кує,
Як кувала на весні.

Вже не кує голосочком,
Бо ячмінним