Василь Пачовський

Ой зазулька вилітала,
Сіла, пала, закувала:
“Куку, мій молодче!
Куку! чуєш, як я кую?
Весну чую, рай віщую —
Чого-ж плачеш, хлопче?”

Ой тим лугом, тим зеленим
Йшла

Мій коник вороник жене і дзвінками
Здалека вже любочці дзвонить,
Хтось дзвонить за нами, хтось іде за нами,
Хтось гонить за нами, хтось гонить!…

Мій коник вороник заржав, а за

Як щойно щойно зазоріє,
А вже мій ангелик летить,
В повіттю крилечками мріє,
На синім небі рожевіє —
В руці мій кошичок держить.

І пролітає крізь віконце
Тай заглядає, чи

Ой вже Галя, моя Галя,
Моя любка, моя краля
Там віконце відчиняє,
Тай на мене вже чекає,
Вже чекає, гей!

А у Галі, в тої Галі
Уста красні, очи карі,
Очи карі, личка

Ой розвіялись мені
Ті надії, на весні
Так леліяні,
Тай доріжки розійшлись,
Нами мріяні колись
Нами мріяні!

В тебе на устах ще сміх,
Позолочений горіх,
Ще не

Ой вже їду з того дому,
Де такий щасливий був,
Кінь вороний у каритці
Спотикнувся, спотикнув.

Спотикнувся кінь вороний,
Хвилі щастя потряслись,
В лист кленовий

До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою —
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во

Вальс. Тай молода гуляє,
Молодий старий дрімає.
Впало в око се тіткам:
Живо дружбу закликають —
“Дами, дами вибирають!”
Крикнув дружба мущинам.

І зачалися

Втікає з того дому знов,
Де кат пестить мою любов
За мною плач лунає; —
Я втікби десь в найдальшу даль —
Та вслід за мною гонить жаль
І в дім той завертає.

І нині знов я

Чому то як море филює,
Не вибуртить з себе коралів?
Чому то як серце горює,
Не може повісти всіх жалів?

Як море шумне бовваніє,
На беріг викочує перли;
Як серце з

В твоїх обіймах я полину
На світа край!…
Твій стан рамям своїм обкину
І землю сплакану покину,
Що тяжко бореться за рай.

Розпущу крила і з тобою
Полину аж до зір —
Над

Стрінув я у твоїм домі
Твого любка, чорна паво,
А він кидав грім по громі,
В моє серце бив лукаво
В кривім танцю до вінця.

В вир я з зависти попався,
Розпалив тебе очима

Звалився дуб, ялиця впала —
Се буря перейшла!…
Марусю, правду ти сказала,
Се “іскра на солому” впала,
Спалила все нараз до тла.

І я упав і ти упала,
Я втратив честь, а ти

Ой від вітру лози гнулись,
Тай не похилилися —
Ми дивилися на себе,
Тай не надивилися.

Що з тобою, моя Дзвінко,
Що з тобою діється?
Бо за мною курявою
Чорна тоска

Грати коломийки грай,
В коломийці щастя-рай,
Молодість і туга —
Грай мельодіє шумна,
Погуляєм, бо весна
Вже не буде друга!

Гей вставайте всі у ряд,
Ми вперед, дівчата

Маю трошки жаль на тебе,
Бо знов був я дурно в тебе —
Коби словечко любеньке
Ми промовили до себе!…

Все хтось був у тім покою,
Де були ми зі собою —
Як не було вже

Я стрінув знов коханнє
Життєм оплачене,
Прокляте безталаннє
І щастє втрачене.

Столиця грала в шумі,
Клекочучи в юрбі,
А я в своїй задумі
Між нею йшов собі.

Іде

Мене знов тягне на той шлях,
Аби в твій дім завести, —
Знов блуджу по тих улицях,
Що їх минати я присяг —
Знов ломлю слово чести!

А он: твій муж з тобою йде,
На трьох

Із дня на день я виглядаю
Картинки хоть від тебе!
На шлях виходжу і чекаю
І мисли вітром засилаю
Тай шлю листи від себе.

Ось віз почтарський на дорозі
Знов переїхав

Розцвилися вишні,
Розцвилися пишні
В садочку, — гей-гей!
Весна зеленіє,
Бо сонце вже гріє —
Вернувся вірей,
Вже ластівка шлеться,
Все скаче, сміється,
Всім личко