Василь Пачовський

Як вітер повіє, то я похилюся,
Як ти усміхнешся, то я поклонюся,
На груди схилюся, на грудях твоїх
Як хмара до сонця сміюся!

У тебе на грудях не яре колосся,
Не яре колосся,

Знов журюся, ой журюся,
Від вітру валюся…
Куди гляну, подивлюся —
Що на думку не приходить,
Що із думки і не сходить,
Все Гануся тай Гануся!

Що Гануся знов казала
Тай

Зашуміли густі лози,
Синє небо хмуриться;
Чую, чую через люди,
Що Гануся журиться.

Як Ганусі не журитись?
Родичі злукавили —
Тай з нелюбом заручили,
А мене

Чого крячеш, гайвороннє,
Летючи над оболоннє —
Що коник підбився?
Чого плачеш без потреби,
Щоб я, Гандзю, через тебе
На смерть зажурився?

Чого плачеш, не забудеш?
Ти

Ой чого-ж ти рожевієш —
Золота зірничко?
Що, дівчино, ти не скажеш,
Каже твоє личко…

Виглядайся крізь люстерко,
Сама як малина —
Твоє личко як яблочко
Стало як

Скрипки плачуть, скрипки грають,
Серце в танцю рознімають —
Гомін аж до церкви йде:
— Не всі тії ся кохають,
Що їх шлюбом повінчають! —
В церкві відгомін гуде.

То не

Летів лебідь попід хмари,
А не мав той лебідь пари,
Не мав пари, тілько жаль —
Жаль на тих, що пару взяли,
З пари його розігнали —
Линув сам світами в даль.

Линув лебідь

Я розумію твій секрет,
Не будеш мені катом —
Скінчив я універзитет
Кохання з докторатом.

Збагнув всі тайни сліз, погроз,
Чи смішки, чи ляменти —
Який не був там риґороз

Я стрінув знов коханнє
Життєм оплачене,
Прокляте безталаннє
І щастє втрачене.

Столиця грала в шумі,
Клекочучи в юрбі,
А я в своїй задумі
Між нею йшов собі.

Іде

Дзюню, світ чужий для мене,
Ти одна мені своя,
Хоч ти все чужа для мене,
Як чужий для світа я!

Я любив тебе єдину,
Ой любив я, а ти ні!
Рій дівчат, куди

Я стрінув знов забуту —
Забуту, незабуту
Перлину перших мрій;
Знов плачу і журюся —
Журюся і сміюся,
Ольдзюню, жалю мій!

І ти така приступна!
Приступна,

На дворі вітер дув холодний
І ніч зближалася глуха —
Я плакав змучений, голодний
І вслухувався в вітру шум,
В нім чув я гордий любки глум:
“Ти любиш дуже?…

Сумно мені, сумно,
Сумно мені дуже…
Вітер свище шумно
Тай об шиби дзвонить —
Маню, любий друже,
Біль головку клонить!

Маню, моя пташко,
Все не варт нічого! —
Жити

Чому так нічого, нічого
Сказати тобі я не міг? —
Було нас в покою за много,
Не міг я казати при всіх!

Раз тілько не було нікого,
Та слів десь не стало моїх; —
Чому так

Ой ти соловій, золоте перо,
Та не вилітай, гілля не ламай,
Тай не заглядай у зелений май —
Та не наноси пір’я на гніздо!

А зі мною линь геть світами вдаль
І не щебечи, в гору

Хто голубку голубив,
З пари любку перебив
Сокіл йому з хмари;
Хто з чужою в танці йшов,
Той до любости найшов
Зіроньку до пари!

Всі голубчик! і всі в ряд:
Ми вперед,

Мій коник вороник жене і дзвінками
Здалека вже любочці дзвонить,
Хтось дзвонить за нами, хтось іде за нами,
Хтось гонить за нами, хтось гонить!…

Мій коник вороник заржав, а за

Чую в хаті: він приїхав!
Він приїхав! — всі кричать,
Моя любочка кохана
Нову сукню хтіла брать.

Та часу уже не стало:
Двері відчинив панок,
Перше всунувся животик
В

Ой, ти, смішку, смійся, смій!
Сонна мрія усміх твій,
Сонна мрієчка;
Ти невинна ще така,
Як лелієчка яка,
Як лелієчка!

Чи ти будеш все життя
Реготатися, дитя,
Тими

Як мине дитячий рай,
Круті гори повертай —
Перевернуться! —
Крил у пташки позичай,
Літа свої завертай —
Вже не вернуться!…