Уляна Кравченко

Стелися, барвінку, ще нижче, ще нижче,
присядься, матусю, ще ближче, ще ближче.

Зіпру я головку та на твої груди,
і мило і любо, солодко нам буде…

Тут затишно, тихо, там

А та кіточка, та наша біла,
На печі собі смирненько сіла.
Чисто ротик лапками змиває,
По ловах недавніх слід стирає.

Вмилась і зажмурила гнет очі,
“Пацер”* свій — не знать,

Гарна мамочка Ганнусі,
ще гарніша Степаниця, –
та з усіх мамів найкраща,
наймиліша – це моя!
Дав Господь мами нам добрі;
бачу, знаю не одну, –
та з усіх моя найліпша,
я

Благословенна будь,
Матусенько моя.
Голубонько моя Ти сиза!..
Ти та пречиста, материнська грудь,
що немовлятком я
тулилася до неї…
Колисанка твоя,
твій розмолений

Хто то, хлопче, був Тарас?
— Це поет бездольних мас,
Це співець і наш Кобзар,
В серці мав любови жар.

Що такого він зробив?

— Україну полюбив!
І за це пішов в

Сонечко сіяє повне сили й хвали,
Вітерець тепленький віє між лугів —
А з небес блакиту, із спокою царства,
Весну нам віщує жайворонків спів.

Весну нам віщує, — хоч весна з зимою

Від Дунаю — моря віє
Вітерець теплом —

І щебече рід крилатий
По кущах гуртом.

Блиск сонейка заливає
Гори і площінь —

Звідусіль спів долітає:
“Тінь — цвірінь,

Ой, яка ж бо Ти, Матусю,
Дорога та мила,
Того словечком сказати
Не моя ще сила..

Мов те сонечко на небі,
В лузі квітка красна,
Так Матуся в нашій хаті
Добра все та

Пані:
Чий ти, хлопче золотий?

Хлопчик:
Мамочки – і більш нічий!

Пані:
Я тебе собі

Пташину бачила я в гарній клітці,
У позолоченій клітці дорогій,
Красиву пташину бачила я нині
І довго — довго на неї гляділа,
Аж сльозу стерти мусила я з вій.

На волі

Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,
З низу сліз і крові, благаєм Тебе!
Ти всякої днини своєї Вкраїни
Є захист. Святися нам Ім’я Твоє.

На діло ми сміло будемо ставати
На труди

Співай, дитино! Пісня звінка
хай сріблом ллється з серця дна.

Бери в пісонці найвисший тон,
життя красується, як цвіт з ослон.

Цвіте для тебе сам щастя цвіт,
тобі, дитино,

(Уривок)

Шалений вихор-шум гуляє, женеться на роздоріжжі…
Подав мені –
цвіт білих хризантем…
Ті цвіти спізнені, сумні,
смерті сумна емблема…
Між нами стануть

Квіти! О, вітайте, квіти,
Ви весни найкращі діти!
По снігах і хуртовині
Мир віщуєте людині.

Ледви вкрили ви леваду,
Серденько найшло розраду.
Чар принесли ви з собою,

Як палають в темнім борі ягідки калини,
Так любов палає в серці Нені України.

Як найкраща в темнім борі червона калина
Так на всім немає світі, як та Україна.

Як далека, як

В пустині рамах
святий Йордан…
Верхи Юдеї — в райдужних гамах…
Над берегом лунає голос, неначе дзвін.
Це він —
Пророк Йоан —
народ свій до покути зве:
«Збудися, сонний

Квітко з зіркою ясною,
Квітко ніжна з синім оком,
А відкіль ти тут узялась
Над водою, над потоком?!

Як огрілася землиця
Від весняного проміння,
Так на крилах теплий

Хоч ти неначе в домовині,
Україно моя,
У серця дні, мов у святині,
Твій образ ношу я.

Тебе з душі глубин кохаю,
Твоє ж бо я дитя!
Ой, краю ж рідний — ти мій раю,
Де

Мамо! Мамуню! Люба моя!
Якщо від мене мусиш іти,
тям хоч, єдина жде тут дитина, –
доня твоя!
Мамо! Не гайся!
Мамо, коли ти далеко від мене,
світ, куди гляну, темний,

Ти питаєшся, дитино,
Що треба любити —
Полюби ту міць, що каже
Сонечку світити.

А відтак отця і неньку
Любити потреба —
Бо вони тобі защита,
Придана із