Уляна Кравченко

Стелися, барвінку, ще нижче, ще нижче,
присядься, матусю, ще ближче, ще ближче.

Зіпру я головку та на твої груди,
і мило і любо, солодко нам буде…

Тут затишно, тихо, там

Мамо! Мамуню! Люба моя!
Якщо від мене мусиш іти,
тям хоч, єдина жде тут дитина, –
доня твоя!
Мамо! Не гайся!
Мамо, коли ти далеко від мене,
світ, куди гляну, темний,

Прошу, мамо, не відходь від мене.
Ой, без тебе, мамо, світ студений…
Без матусі рідної, без неньки
для дитинки світик цей гарненький:

Меркне зірка в небесах,
мовкне, не

Серце нам живіше б’ється,
очі криються сльозою…
Мамо! Це ж бо з привітанням
стали ми перед тобою.

О, прийми від нас ті квіти;
це ж твоє сьогодні свято!
Квіти скроплені

Мамусю солодка!
Глянь, віршик приношу.
Річ така коротка; –
вибач мені, прошу.

Я пишу від рана, –
вийшло трошки крию; –
вибачай, кохана,
і – живи щасливо!

Я

Гей, сестричко, дай рученьку,
встаньмо враз і ми у ряд, –
знай, сьогодні свою Неньку
кожний звеличати рад.

Хоч ми дуже ще маленькі,
подивіться: – чи не так?!
Та на

Серденько чуттєм огрій,
Ум узбрій в науку —
Тільки так знайдеш спокій,
Щастя запоруку.

Сила, молодість, краса
Довго не триває,
Хай знання струя жива
Думу

Мамо, сипле, сипле сніг!
Бач, вже білі сніжинки
Бруд застелюють доріг,
Криють людських стоп сліди.

Ой, дитино, сніжинки
Криють білістю слід стоп —
Та нечистих діл

Поспіши, дитинко мила,
Глянь на світ в округ —
Все зима снігом покрила
І поля, і луг.

Ні загрітись у промінню,
Ні знайти зерні,
Ось лежить там на камінню
Пташка

Та зима така чудова,
Радісно її вітаю;

Повертаю знов до Львова,
Де тітусю добру маю,

Де мене жде много втіх,
Купить кожушок тітуся
І тепленькі черевики.

Не

Як зима, цариця біла,
З півночи прийшла до нас,

Геть природа помертвіла
І блиск сонечка вмить згас.

Бо зима, цариця біла,
Хоч, і гарна та грізна;

Ледве на престолі

Справді, лихо довелося:
Відорвалося волосся
Ляльочці із голови.

Без “перуки” страх погано
А тут ще так рано — рано,
До полудня, лялю, жди!

У тім горю у тяжкому
Я не

Вранці рано тільки стану,
В кожний куточок загляну
Як лиш щира є охота
То знайдеться все робота.

В праці щастя запорука,
Я не знаю що це “скука”
І від “скуки”, від

— Донцю! Тут питалася матуся
Сонечка щодня:
“Чи ти бачиш, що там робить Нуся,
Донечка моя?”

— Так! Падуть і на її головку
Проміні мої
І цілують те волосся з

Хоч собі мала я Нуся,
(Я лиш перший рік учуся)
Та свідоцтва не боюся.

Але в тім немає дива,
Я трудяща, не лінива.

Кажуть, цей не зна, що горе,
Хто ту лінь хоч раз

Там ось гори — тут долини
І струмочок срібносиний,
Вершком пісок і рінь,
Між вербами холод-тінь.

Це картина величава
А забава? Тут забава
Так чудова! Мій Ти

У гостину з лялечками,
Так прийшли, мов з діточками,
Гандзя і мала Катруся.

Щиро їх витає Нуся:
— Гостям раді! Ах, кохані!
Зараз бавимося “в пані”!

Прошу свіжі

На світі сонце, воля, радість, рух,
встають держави й гинуть, а твій дух
кружля при тім, котрому ти віддана,
в тісних границях хатки чи палати.
Твій світ – колиска малого диттяти,

Чудовий вечір. Літо. Жар стихав.
Я при вікні відчиненому сіла,
Хазайські діла нині всі скінчила.
І муж пішов і ждати не казав.
Багату землю сумерк обнімав.
Десь обжинкова пісня

Мати Божа! Мати Божа!
Дай здоровля нашій нені!
І Тобі ми назбираєм
ярих квітів повні жмені…
Зберемо дзвінки лілові,
що найкращі у діброві, –
нарвемо волошків в