Уляна Кравченко

Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,
З низу сліз і крові, благаєм Тебе!
Ти всякої днини своєї Вкраїни
Є захист. Святися нам Ім’я Твоє.

На діло ми сміло будемо ставати
На труди

Ти питаєшся, дитино,
Що треба любити —
Полюби ту міць, що каже
Сонечку світити.

А відтак отця і неньку
Любити потреба —
Бо вони тобі защита,
Придана із

Співай, дитино! Пісня звінка
хай сріблом ллється з серця дна.

Бери в пісонці найвисший тон,
життя красується, як цвіт з ослон.

Цвіте для тебе сам щастя цвіт,
тобі, дитино,

Хто то, хлопче, був Тарас?
— Це поет бездольних мас,
Це співець і наш Кобзар,
В серці мав любови жар.

Що такого він зробив?

— Україну полюбив!
І за це пішов в

І заодно, неначе
Каріятида камінна,
на стійці!
І заодно без скарги слова, все готова
дитиночці, своїй пестійці,
до уст спрагнених чашу золоту подати,
Вона – та

Маленька дитинка,
три рочки я маю, –
а чим Ти, матусю,
я знаю, я знаю!

Обійму, пригорнусь,
дам квітку, дам рожу.
Матусю! Матусю!
Що більше я можу?

Мамо! Ти –

У кубельці, у рідненькім
Тепленько пташині —
При батеньку і при неньці
Весело дитині.

Птах пташаткам в тихім кутку
Гніздочко звиває.
Пухом стелить, зерном кормить
До

Ой, скажи мені, струмочку,
Скажи тихесенько,
Чи тобі не гоже в гаю
Що журчиш сумненько?

Ой, скажи ти, соловію,
Співаче маленький,
Чом жалобою в даль лине
Голос твій

Пташину бачила я в гарній клітці,
У позолоченій клітці дорогій,
Красиву пташину бачила я нині
І довго — довго на неї гляділа,
Аж сльозу стерти мусила я з вій.

На волі

А та кіточка, та наша біла,
На печі собі смирненько сіла.
Чисто ротик лапками змиває,
По ловах недавніх слід стирає.

Вмилась і зажмурила гнет очі,
“Пацер”* свій — не знать,

Квітко з зіркою ясною,
Квітко ніжна з синім оком,
А відкіль ти тут узялась
Над водою, над потоком?!

Як огрілася землиця
Від весняного проміння,
Так на крилах теплий

(Уривок)

Шалений вихор-шум гуляє, женеться на роздоріжжі…
Подав мені –
цвіт білих хризантем…
Ті цвіти спізнені, сумні,
смерті сумна емблема…
Між нами стануть

Щаслив, хто рідну матір має,
хоч зморшки вкрили вже чоло,
на світ спокійно споглядає,
не знає, що то в світі зло.
Для матері ти все дитина,
хоч ти розрісся наче дуб;
вона

Мамочці рідненькій,
я – синок маленький –
в день оцього свята
зичу много літ!

Радощів багато!
Золота три міхи!
З синочка потіхи!
Мамо! Ти мій світ!

Дзвіночки конвалій покрили діброву,
Ах глянь, що в дзвіночках тих чару і дива,
І квітів тайну зрозумієш ти мову,
У тебе ж, дитино, душа так чутлива…

І мусиш ти квітів тих чар

Що це? Що так зашуміло,
Зашуміло, забриніло
Півсмерком в густім саді? —

Що це? Що це? — О, вже знаю,
Пробудились, вилітають
З сну гуртом гучним хрущі!

Як лиш май

Від Дунаю — моря віє
Вітерець теплом —

І щебече рід крилатий
По кущах гуртом.

Блиск сонейка заливає
Гори і площінь —

Звідусіль спів долітає:
“Тінь — цвірінь,

Квіти! О, вітайте, квіти,
Ви весни найкращі діти!
По снігах і хуртовині
Мир віщуєте людині.

Ледви вкрили ви леваду,
Серденько найшло розраду.
Чар принесли ви з собою,

Сонечко сіяє повне сили й хвали,
Вітерець тепленький віє між лугів —
А з небес блакиту, із спокою царства,
Весну нам віщує жайворонків спів.

Весну нам віщує, — хоч весна з зимою

Поклін Тобі і слава, Жінко – Мати!
Поклін, хвала Тобі як творчій силі!
Великим Творець був, що дав Тобі цю власть:
у далечінь свій рід вести!
Служанка завтра Ти – і враз його