Павло Грабовський

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,
Сум росте щодалі більш;
Вийдеш з хати, глянеш — людно,

Ні словечка нівідкуди…
Тяжко мерти вдалині,
Пориватись вік між люди,
В самоті кінчити дні.

Мов заглухло все на світі;
Пронеслись без вороття
Сни любові, не пригріті

Христос воскрес, прийнявши муки
Від іудейських книгарів;
Та мир підняв би знову руки,
Коли б де страдника уздрів.

В немручім слові правди всюди
Воскрес прибитий до

Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?

Прохав, молив… Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав…
То все

“Чим би стала ти, коханочко,
Коли б я зробивсь долиною?”
— Весняне вдягла б убраннячко,
Зацвіла б тобі калиною.

“Чим би стать тобі бажалося,
Коли б морем став

Угамуйсь, моє серце безщасне!
Не поможуть нам сльози дрібні.
Про минуле тяжке, бідолашне
Не нагадуй щоденно мені.

Не хлоп’яче життя ми з тобою
Починаєм — далеко

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от

Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
— Зелень лугу, блескіт неба —
З того радий я;
Запах квітів — більш не треба,
То — вся

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Я так страшно змучивсь, так увесь погнувся
Під ярмом-вагою пережитих літ,
Шо надій відрадних я навіки збувся —
Всіх надій на вільний, на широкий світ.

День не день, а тяжкий

Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думи ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам… Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!

Я конав, ридав; глух за

Любить врага, всестраднице свята,
Ти людям грішним завішала.
Конаючи під тяжею хреста
За сонце правди, як повчала…
Твої завіти… бережу я їх…
Ти стежку світиш і з

Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.

Мертва трудівниця-пані
Біла, як віск, на столі
Там почивала, заранні
Збувшися

Не в обіймах рідні —
У покійній труні
Ти, голубко моя, опочила;

А від катових рук,
Серед пекла та мук,
Всі пригоди життя покінчила.

Разом промінь загас…
Задаремно в

З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!

Благаю спокою,
Здоров’я та сили —
Міцною тропою
Іти до могили.

З’являть, як

Небагацько живу в світі,
А вже знаю горе;
Сліз пекучих, мабуть, вилив
Цілісіньке море.

Задзвеніла пчілка божа,
По саду літає…
Пошукав би і я квітки, –
Так де

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну

Не вам мій спів, уквітчані герої
Кривавих справ, не вам мій голос, — ні!
З-під барв рожевих вигадки пустої
На чорнім тлі ви бачитесь мені.

Хай досі сниться іншому піїті

Сяду за діло – нічого не робиться,
Стану гадати — чомусь не гадається,
Все щось безрадісно, все щось хоробиться,
Все мені образ твій любий ввижається.

Де ж ти, голубонько? Де?

Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою —
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!

Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів