Павло Грабовський

Тихо, наче у могилі;
Замира душа…
Мої думоньки безсилі
Стома заглуша.

Тільки стука дощ у кришу;
Вітер загува,
Зворушає сумну тишу,
Серце надрива.

Не вам мій спів, уквітчані герої
Кривавих справ, не вам мій голос, — ні!
З-під барв рожевих вигадки пустої
На чорнім тлі ви бачитесь мені.

Хай досі сниться іншому піїті

Війна та кров… О чоловіцтво хиже,
Не гідне навіть імені людей!
Коли джерело поновлення свіже
Діткнеться наших кам’яних грудей?

Чи вже ж не можна у братерстві жити,
У злагоді

Хто про все те віда,
Хто про те згадає,
Чого щемить серце,
Що його з’їдає?

Бачить всяк, як другий
Співає та скаче,
Та ніхто не знає,
Як нетяга плаче.

І
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса —
Заховається злякана ніч.

Прийде час: дума-хмара окриє мене,
Ні

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

І
Не згадуй нам про вічну млу труни,
Не згадуй нам про мертвий сон могили;
Даль невідомості мість того розгорни,
Клич до життя, буди дрімучі сили!

Не додавай знесиленим

Якось сонечко казало:
— Буду все собі світити! —
Почув дощик: — Пуття мало,
От я краще буду лити!
— З тебе людям холод, слота, —
Каже сонечко і слуха.
Відрік дощик: — Не

Зелений гай, пахуче поле,
В тюрмі приснилися мені, –
І луг широкий, наче море,
І тихий сум по кружині.

Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті… там

Собаки брешуть; я прочнувся:
Знадвору шемріт доліта…
Хотів озватись, та й запнувся…
Оце, крий господи, слята! [1]

У хату сунеться добродій,
Синемундирний, [2] як мара,
А

Мов кайданник, в тісній клітці
Соловейко нудьгував,
Спогадавши, як на вітці
Веселесенько співав:

І про долю, і про волю,
І про любощі — про все…
А тепер замовк він з

Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
— Зелень лугу, блескіт неба —
З того радий я;
Запах квітів — більш не треба,
То — вся

Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна, –
Її не знав я… літо красне
В тюрмі за нею промина.

Заліза вічні наді мною…
Гнітить мертвота… сум та сум…
Вагуча

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну

Занедужала сирітка —
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.

Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
“З сіромахою остатнім

Дітки маленькі кликали маму:
“Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана!”
Даремно ждати; побігли в клуню:
“Чом не йде мама? —

Звечора дощ ллє, потоками хлинучи;
Вітер завив, так і б’є;
Стужа осінньої глупої півночі
Просто ступить не дає.
Лихо пекельне. В калюжах вся улиця.
Сумно старчиха

Давно північ вже минула…
Я прокинувся у сні,
Чую — наче забриніли
Старі гусла на стіні.
Тихо, тихо гук злітає:
“Скоро день — кругом світає!”

Давно північ вже

Розпука крає
Серце на дні…
Зіронька сяє,
Та не мені.

Чи їй знать треба,
Як біль дійма?
Зіронька неба
На все німа!

Мов ангела, тебе я стрінув
В тюрмі, так доля розлуча:
Мене в один край жереб кинув,
Тебе до другого труча.

Поглянуть раз, послухать мови,
Очей подовше не звести —
І тихо