Микола Сингаївський

Вересень. Стежка до школи.
Дзвонить веселий дзвінок.
І через луг, через поле
Сонце спішить на урок.
Промінь лягає на трави,
Лукам навіє тепла.
Осінь стрічки золотаві
В

Ластівко, ластівко,
День починай, —
Рано встає до роботи
Наш край.
Ми твої друзі —
Дорослі й малі.
В мирі нам жити
На рідній землі.

Як чистий сум,
як срібний сміх,
у Празі слухав я зозулю
і сам не вірив, що в містах
живуть провісниці-зозулі.

А птиця так мені кувала,
а птиця так пророкувала,
що я в

Як музику, я слухав празькі дзвони,
вони мене будили і вночі.
Дзвоніть в життя,
не знаючи утоми,
В похід беруть вас
юні сурмачі.
Відлунюйся у небі, пісне-птахо,
я

Багато мостів на Влтаві,
безліч доріг до тебе.
Та я найтруднішу вибрав –
і йтиму до тебе
дорогою серця,
якою ходить кохання,
бо не кожному це судилось,
хоч безліч доріг

Я не вмію прощатись,
мені важко прощатись з тобою, Праго,
як закоханому з любов’ю.
В надвечір’ї твоєму,
у бузковому присмерку
я дивитимусь на Градчани,
як хлопчисько

Знову чисте сонце
Наді мною.
Віє синій березень
Весною.
Знов зі святом неньку
Я вітаю,
Щастя їй і радості
Бажаю.
Мамо люба, мамо
Наша рідна.
Вже до нас

Про що говорять людям імена?
У них озветься вись і глибина.
Будущина в них щедро проглядав, –
я чую імена,
мов сходи ярого зерна.
Я чую імена,
мов трави життєдайні.
Вони

З вікна моєї хати на Поліссі
дивився я у світ з дитячих літ.
До матері, до хати і до пісні
ішов я через весь великий світ.

Де б не бував я, – бачу свій поріг,
що б не втрачав

Просинаються Татри,
як зелені ведмедиці.
Струшують сині тумани
і поволі ідуть умиватись.
А потім довго вдивляються
в сині озера,
в ріки-бистрини.

Просинаються Татри

У вікна – дощ. У серце – осінь.
Ні перейти, ні переждать.
А може, й нам, кохана, досить
за теплим літом сумувать.

Пора до осені звикати,
що зацвітала до двора.
І нам

Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.

Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на

Ходили білі вишні по саду,
і ніч цвіла під кронами вишневими.
Щасливу думу думав я тоді,
що саме в цім краю міг народитись.

1 прагнула душа моя цвісти,
немов на святі,

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають

Є турбота в сонця —
людям помагати,
яблука і вишні
соком наливати.

А моя турбота —
мамі помагати,
братика малого
в колисці гойдати.

I на щастя неньці
швидше

Наталочка-школярочка
Вже ростом немала.
Вона цієї осені
У перший клас пішла.
В дарунок першокласниці
Щасливий день приніс
І яблука-антонівки,
І мідний цвіт

Роса на твоїх зіницях,
роса на гарячих вустах.
А небо – в зоряних птицях,
а тополі – в зелених вітрах.

Поворухнутись не можна, –
тиша розкраплиться вмить
і, наче сльоза

Показала синиця
багатство своє,
поманившії у стишений гай.
І з гущавини голос мені подає:
– Відгадай… Відгадай… Відгадай.

Я твій голос почув,
мов синицю в гаях,
де,

Михайлові Баландюку

Засніжені вікна цілують синиці,
і дихає інеєм срібне гілля.
І чути, як легко зітхають криниці,
як сил набирається отча земля.

І я тут

Котилася ніч по дорозі,
колисала в житах перепілки.
Спали зерна в тужавім колоссі,
не зривалося яблуко з гілки.

Тиша спати собі стелила,
та не спали в душі тривоги.
Давні