Микола Сингаївський

За Нарочем,
у міднокорнх соснах,
я, друзями покликаний, стою.
І сам, здається, став на мить дорослим
у цьому партизанському краю.

Беру до серця молодечу звагу
тих воїнів,

Триптих у вінок Леонтовичу

І
Знову лине «Щедрик» невмирущий,
щедрий вечір на душі у мене.
Знов загомоніли рідні пущі,
листя розшумілося зелене.

Щедрику! Я чув

А дощі молоді –
в молодому саду
між деревами срібно стоять.
Я, весною вчарований,
рідним краєм іду,
а довкола цвіте сіножать.

А довкола хлюпочуться
цвітом сади,
і

Я звідси вам – з Поліщини, пишу,
ж – вас, брати, слова летять гінцями.
Я спогади неквапно ворушу,
то з Гомельщини віють чебрецями.

Ввила барва нашої землі
яшмі щоднини

Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.

У злиднях, наче в реп’яхах,
Жили в надіях та в роботі.
Нам обіцяли

Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.

Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і

Темно-сиза ожина
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.

Ген привітна домівка,
Що мене колисала,
Та ромашка-журливка,
Що на луг

Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами.

Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому.

Я і сам забув свої печалі,
Задуми наснажую

Тихе батьківське поле
за поліським селом розляглось.
Все чекає когось,
не діждеться когось.
Чує кроки господаря,
чує дотик руки.
І снагою життя
наливаються вщерть

Живому жити – у моїй душі
і мовою любові розмовляти.
Ми, зяблику, з тобою не чужі,
прилинь сюди, – де народила мати.
Я знову чую
твій ранковий спів,
де цвітом – аж

Поема

I

До всіх зіниць,
до всіх зірниць
я піднімаю спраглі руки.
З дітьми і голосами птиць
не знатиму в житті розлуки.

Нас буде більше на

Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.

Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.

Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта все тече і тече.

Та не ступиш ти вдруге в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.

І в чеканні до

Пам’ятаю голод сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Все злилось – у хлібне і насущне:
Цвіт кори, макуха,

Сивим-сино на полях –
це трава сиво-зелена.
Звечора, либонь, не ждалось,
а на ранок – паморозь.
Та не приморозь – мороз,
рівчаки за ніч зашерхли.
А в дворі вода у

На світанку, здається,
щось проснеться в мені,
щось торкнеться душі –
забринить і прилине.
Певне, в кожного з нас
є веселі й сумні
сподівання життя
чи наступної

Був день промовистий,
барвистий,
хмелів із пахощів весни.
Дійшли до мене добрі вісті,
як ранні ластівки весни.

І все, що в серці здавна гасло,
вмить

До осінніх лісів,
до тужавих полів
щедрий жовтень
піти нам сьогодні звелів.
І насипав у пригорщі листя мені,
і надовго лишився у серці на дні.

Я з осіннім засмутком і