Микола Сингаївський

Дзвенить на вулицях сріблінь,
Неначе дзвоники: тінь-тінь.
Спинись, прислухайся на мить,—
На річці крига аж дзвенить.
Бурульки краплями дзвенять
І мов проміння, мерехтять.
І

Ходили білі вишні по саду,
і ніч цвіла під кронами вишневими.
Щасливу думу думав я тоді,
що саме в цім краю міг народитись.

1 прагнула душа моя цвісти,
немов на святі,

Стою зі світом я –
лицем в лице,
відкрите серце простору і цвіту.
Квітує сад під райдужним вінцем,
і пахощі розлиті на півсвіту.
Квітує день на радощах буття.
що нам кують

Священного братерства хліб
несу, немов ужинок з поля.
Не одцвітае серця цвіт,
не заростає братства слід,
що нам дарує щедра доля.
Одвічного братерства хліб
нестиму в зоряне

Багато мостів на Влтаві,
безліч доріг до тебе.
Та я найтруднішу вибрав –
і йтиму до тебе
дорогою серця,
якою ходить кохання,
бо не кожному це судилось,
хоч безліч доріг

Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.

Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають

Просинаються Татри,
як зелені ведмедиці.
Струшують сині тумани
і поволі ідуть умиватись.
А потім довго вдивляються
в сині озера,
в ріки-бистрини.

Просинаються Татри

Душа працює безнастанно,
життям напружено живе:
то зануртує океанно,
то в гавань тиху запливе.

Підніме райдужні вітрила,
щоденно прагнучи в зеніт.
Тож є в її глибинах

Ген понад гонами літ
пам’ять ще з юності спогади стеле.
Музика. Творення. Хліб.
Чую тебе, моя земле.

Прагне душа до обнов,
мов до засіву щорічного поле.
Пісня. Жадання.

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.

Приспів:
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір

А. Самойленку

Не одцвітає сад,
і зеленіє рута.
Згадалася мені
мелодія забута.

Для зрілої душі
вмить принесла обнову.
Від матері я чув
її співучу

Живи і смійся… І згадай мене
уже забутого, уже здалека,
коли з весни мені крилом війне
такий же, як і я, сумний лелека,

коли спориш на голубих стежках
розкине вранішні тужаві

Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з’являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий

Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.

У злиднях, наче в реп’яхах,
Жили в надіях та в роботі.
Нам обіцяли

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.

Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

Сивим-сино на полях –
це трава сиво-зелена.
Звечора, либонь, не ждалось,
а на ранок – паморозь.
Та не приморозь – мороз,
рівчаки за ніч зашерхли.
А в дворі вода у

Тихе батьківське поле
за поліським селом розляглось.
Все чекає когось,
не діждеться когось.
Чує кроки господаря,
чує дотик руки.
І снагою життя
наливаються вщерть

Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.

Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і