Марія Хоросницька

На стежини,
на доріжки
вибіг дощик —
босі ніжки,
довгі-довгі,
ще й тоненькі!
Босі ніжки —
срібний дзенькіт!

Заквітчаний
для свята клас.
Сьогодні так годиться!
З портрета
дивиться Тарас —
всміхнувся нам,
здається…

З-за парт ми вийшли.
Стали в ряд…
Ми «Заповіт»

Містом білим, новорічним
жвавою ходою
ми за звичаєм предвічним
ходим з колядою.

Коляда-колядка
для мами, для татка
і для всього роду
на добро і згоду.

Побувати

День надворі
білий-білий,
біле все навкруг,—
наче лебеді летіли
і губили пух…

Наче з вишень
у садочку
вітер цвіт зірвав…
Наче Львів
нову сорочку
спозаранку

Добрий дядю-місяченьку,
березню буйноголовий!
Одягни весну швиденько
у жупан її квітковий!

Часу березень не гає,
гонить холод,
ломить кригу
і підсніжкам

Розповів дідусь мені,
що колись у давнині,
як годилось, на вершині,
там, де телевежа нині,
княжий замок красувався, —
княжа в нім жила сім’я вся:
князь Данило і княгиня

Моя матусенька співає
пісні давно минулих днів.
Самого серденька сягає
матусин чародійний спів.

Пісні хоч давні, невідомі,
як зазвучать вони лишень —
справжніське свято

Знаю:
гарних міст багато —
і великих, і малих…
Як життя нового свято —
Львів наш рідний
серед них.
Наче сонячна вершина
серед пагорбів-холмів,
наче батечко для

На Янівському цвинтарі
ведуть стежки круті,
де пагорбки, мов вівтарі,
для нас усіх святі…
Стрільці у них поховані —
герої молоді.
Не всі, не всі сплюндровані

Ти — киянин,
бо від Кия…
Я — львів’янин,
бо від Лева…
Наша пісня, наша мрія
сонячна і кришталева!
Як Дніпро
з Дністром —
дві ріки,
що зливаються
край

Є у мене мати —
Україна мила.
Є у мене мати
й ця, що породила…

Дві матусі маю,
наче дві зіниці,
що перша, що друга
рідні без різниці.

До обох

Ми живем на Україні,
ви в Канаді повсякчас,
та нема ні смужки тіні,
щоб роз’єднувала нас.

Океан — велику воду
ми долаємо в ім’я
свого роду і народу:
українець ти і

Я немовлям цей світ уздрів:
безмовним народився.
Найперше слово «мама» вмів.
Слів інших потім вчився.

За звуком звук, за складом склад
я німоти позбувся.
Всю мову так з

Скільки не дивлюсь
на клена,
в нього сонце
на раменах!
Під вікном,
немов знамена,
сяють кленові рамена…
Щезне сонечко
на клені —
простягає нічка
жмені…

Селом карпатським я весь день ходив
і ні на мить не розлучався з Львовом!
Ви скажете, таких немає див?
Є! Є! Повірте,— чесне слово.

Я гори-доли бачив немалі,—
мені здавалось,

Зовсім не казка,
ані не сон це.
В подолок липа
тут ловить сонце.
А клен з каштаном
щоднини нишком
свій ріст рівняють
на телевишку!

Шумлять дерева,
весни

Дзвонить дзвоник
на перерву,
залишаєм шумно
клас.
Із каштанів
сонця мерву
вітерець
мете на нас.
Ми
прижмурюємо вічі,—
он ти,

Личаківським кладовищем,
по алеї щораз вище
підіймаємось до нього,
до поета дорогого.

Тут дерев — немов у парку.
Віття поспліталось в арку,
пада тінь жива від неї
на

Під вікном моїм,
навпроти,
виростає
живоплотик!

Восени, одної днини,
прут за прутиком
ліщину
посадив я вздовж городця
і весни чекав,
і сонця.

А весною

У садку
у молодім
я малюю Галі
дім.
Галя ходить
в перший клас.
Ми —
ровесники якраз…
Разом
ходимо до школи
і не сваримось
ніколи.
У садку
у