Марія Хоросницька

На Янівському цвинтарі
ведуть стежки круті,
де пагорбки, мов вівтарі,
для нас усіх святі…
Стрільці у них поховані —
герої молоді.
Не всі, не всі сплюндровані

Не хотів ламати гілки,
але як же без сопілки?
Йти на вулицю дарма,
як сопілоньки нема!
Тож не гаяв ні хвилини —
через річку до калини
перебіг на дальній край.
— Дай

Ти — киянин,
бо від Кия…
Я — львів’янин,
бо від Лева…
Наша пісня, наша мрія
сонячна і кришталева!
Як Дніпро
з Дністром —
дві ріки,
що зливаються
край

Зарум’янилися щічки
в донечки і в мами.
Два кошички, мов дві чічки,
стоять з писанками.

Є і крашанки між ними,
і яйце біленьке,
і з боками золотими
пасочки

Селом карпатським я весь день ходив
і ні на мить не розлучався з Львовом!
Ви скажете, таких немає див?
Є! Є! Повірте,— чесне слово.

Я гори-доли бачив немалі,—
мені здавалось,

Тінь грайлива від дерев.
Кам’яний у тіні лев.
В ніздрях — вітер, жар — в очах,
буйна грива, що аж страх!
Так стоїть лев день і ніч
протягом цілих сторіч.
В тінях-затінках

Нарядилась осінь
в дороге намисто,
золоте волосся
розплела над містом,
кольорові фарби
вийняла з кишені,
і малює осінь
жовтим по зеленім…
Здогадатись можна
в

Похвалилася Яринка:
— Є у мене вже ялинка!
Ще нема ні в кого, знаю, —
з вас усіх я перша маю!..
Ще й таку, що навіть мати
ледь внесла її до хати…
— Ти, Яринко, не

Впрягся день
в блакитний віз,
через гори,
через ліс
в місто нам
весну привіз.

Плаче тітонька-зима,
що морозу більш нема,
що повіяв теплий дух
і пропав її

Розкажу вам про дівчатко,
про хороше на цей раз.
Табель в неї — п’ятка в п’ятку,
перейшла в наступний клас.

Не велика, не маленька,
років має два плюс сім…
Лиш подумайте

На радість на матусину
з обіднього стола
згортає всі окрушини
Мартусенька мала.

— Що робиш з ними, донечко,
куди діваєш їх?
— Виношу за віконечко
для друзів для

Данилкові Федасюку

Приїжджають звідусюди —
з-за кордону, з-за морів…
Оглядають місто люди —
всім подобається Львів.

Місто людям до вподоби,
а для мене: дім,

Ось слово «дружба»,
миле всім,
освітлює весь дім…
На іншому і
вздовж, і вшир
палає слово «мир».

І тут, і там
вогні реклам —
веселка

— Мабуть, дома ти, Мартусе,
помагати мамі мусиш?
— Як умію, як лиш знаю,
дома мамі помагаю.
Перемию всю посуду,
застелю ліжка без труду
і сама зварю компот —
дня немає

Не біда це
та й не жарти!
Риє кріт
на грядці в Марти,
робить шкоду,
безпорядки,—
як його прогнати
з грядки?!
Вийшов батько,
взяв лопату,
став на

У повазі,
у довір’ї,
мов наставник
серед птиці,
ходить гордо
на подвір’ї півень —
чорні ногавиці.

Шия довга
і зелена…
З ока погляд,
наче постріл…

І

Під дзвінкими небесами,
під шумливими лісами
замаїли рясно трави
жовті рожечки — купави.

Злотосяйні, ніжні, звабні
у м’якій траві єдвабній,
мов маленькі

Майстрував я сам,
без татка
обійшовся на цей раз…
І хіба не гарна хатка?
Можна дати напоказ!

Не велика, не маленька,
а така якраз, як слід…
Цим віконечком

Рано-вранці
лиш проснуся,
у віконечко дивлюся…
Через шибку,
мов доріжка,
довгий промінь
аж до ліжка.
Сонцю рада,
що у гості
йде до мене
з високості.

Як спитаються цікаві,
хто я, звідки, де мій дім,
не задумуючись навіть:
«Українка»,— відповім.

На слова не поскуплюся,
розкажу усе як слід,
що живу у Львові,