Марія Хоросницька

Знаю:
гарних міст багато —
і великих, і малих…
Як життя нового свято —
Львів наш рідний
серед них.
Наче сонячна вершина
серед пагорбів-холмів,
наче батечко для

Сяє місяць угорі,
в місті світять ліхтарі.
Не подумайте, що газ
в ліхтарях горить весь час…
Так було у давнину.
Назавжди той час минув!
В старовинних ліхтарях

Закінчилися уроки,
гайда зараз де-небудь,
поки батько прийде, поки
сині сутінки впадуть…

Може, в парк на каруселі?
В сад сусідський через тин?..
Всюди друзі е веселі,—

Розповів дідусь мені,
що колись у давнині,
як годилось, на вершині,
там, де телевежа нині,
княжий замок красувався, —
княжа в нім жила сім’я вся:
князь Данило і княгиня

Від землі аж до небес —
Великий день:
ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З дзвіниць
гаїлкам навздогін
три дзвони б’ють
за дзвоном дзвін,
голосять чудо
із чудес:
ВОІСТИНУ

1
У дикій пустелі
далеко від нас
у царській неволі
карався Тарас.
Спитаєте, діти:
— Завіщо? Чому? —
Хотів Тарас волі
народу свому,
бо горе і сльози
були

Ти — киянин,
бо від Кия…
Я — львів’янин,
бо від Лева…
Наша пісня, наша мрія
сонячна і кришталева!
Як Дніпро
з Дністром —
дві ріки,
що зливаються
край

Моя Україна —
широкі простори:
поля і левади,
долини і гори…
Молитва і пісня,
і слово натхненне, —
з чого почалась
Україна для мене?..

Чи з пісні цієї,
що в

Сутінки сповзають
м’яко і помалу
волошковим шовком,
що немов живий…
Над Високим замком
кліпнуло і встало
сонце, розбудило
день новий.

Біля Замку
ви були?
Львівські
бачили вали?
В давніх мурах
є віконця,
в них щілини
не для сонця…
Ці віконця,
знай,— бійниці!
Били з

Львів — історія далека —
наша рідна давнина.
В прадідівській формі глека
для води а чи вина,
в шаблі, в списі —
скрізь вона —
наша славна давнина.
У гостях буваю в

На Янівському цвинтарі
ведуть стежки круті,
де пагорбки, мов вівтарі,
для нас усіх святі…
Стрільці у них поховані —
герої молоді.
Не всі, не всі сплюндровані

Зовсім не казка,
ані не сон це.
В подолок липа
тут ловить сонце.
А клен з каштаном
щоднини нишком
свій ріст рівняють
на телевишку!

Шумлять дерева,
весни

Листя кленів прополоще
дощик теплий,
голубий.
І злетяться знов на площу
львівські голуби.
Назлітається багато,
дзьобиками:
тук-тук-тук…
Голубам
я дам

Гриць
розлігся горілиць,
та й уголос
мріє Гриць:
«Я пішов би
в довгі мандри,
якби світ був
без границь.
Звідав би
незнані далі,
де смачні ростуть

Не хотів ламати гілки,
але як же без сопілки?
Йти на вулицю дарма,
як сопілоньки нема!
Тож не гаяв ні хвилини —
через річку до калини
перебіг на дальній край.
— Дай

Не сиджу у холодку —
помагаю днірнику.
Мию вікна в коридорі,
щоб шибки були прозорі,
порох вимету з кутка…
В мене вдача вже така, —
мусить бути
всюди чисто,
бо

Я навчився вже читати
складно, плавно,
як і слід.
«Добре, синку»,— каже мати.
«Гарний хлопець»,— хвалить дід.

І бібліотеку маю, —
подивіться, скільки книг!..
Залюбки

В Стрийськім парку що не крок –
відкриття цікаві.
Кожне дерево — урок,
дуже цінний навіть!

Де тут явір, клен чи в’яз?
Щоб не помилитись,
найзручніше тут якраз
у

Скільки не дивлюсь
на клена,
в нього сонце
на раменах!
Під вікном,
немов знамена,
сяють кленові рамена…
Щезне сонечко
на клені —
простягає нічка
жмені…