Іван Драч

(Новорічна казка, фрагмент)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні

Це в Ялті було.
Раннє таке тепло.
Випустили бджіл на Теплого Олекси.
Аж раптом вдарили сніги.
Гроза гуляла, кипариси била.
І блискавка серед снігів, і грім
На цвіт мигдалю

Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим

Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці

Цей шум осокора вночі
Безсонно мене по плечі
Зеленим листком торкає
Було життя — і немає
Як шум осокора вночі

Цей шум осокора зрідні
В дитинстві шумів він мені
І нині

Український perpetuum mobile, або Машина української незалежності

“Кравчучка” стала “кучмовозом”:
Іде вперед наш рідний край.
Всупір морозам і прогнозам,
Він ще

Чому ти серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.
Я чую, як в мені у золотім вогні

Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
точно угробить.

В такому

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках.

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у

Дослідів зливи. Каскади думок.
Експериментів напружений крок.
Ось Феофанія. Ген там Дубна.
В криниці пізнання не бачу я дна!
Та голос підношу за бомбардування
Ядра таємниці!

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені

Був похорон. Були промови.
Був холод склеплених повік.
В труні без мови і обмови
Лежав відомий чоловік.

На марах ще сосновий човен
Чекав підземної плавби —
На дні

Любимому

І
Закрутили, загули, заграли,
Чистим лугом серце повели
Вишукані голубі хорали
По стежині сизої імли.
Жовтороті полохливі грози
Пнулися з оранжевих

Вітре, вітре, дми на ватру,
Постав мені, вітре, варту,
Щоб моя бурханна ватра
Лише сонця була варта.

Постав варту з трьох стеблинок,
З трьох стеблинок-вартовинок,
Щоб

Поміж смертю і тим,
Що називають безсмертям,
Я вибираю гітару…

Пабло Неруда

І
Що може поет в цьому світі —
Напитись сонетом води,
Погладити сонце в зеніті

— Не вистачає йому скромності! —
Кричало круг мене голодне кодло
Скромних графоманів і чесних заробітчан.
— Так, трохи не вистачає йому скромності! —
Великодушно погодились

В мого роду — сто доріг,
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг

Що мені в тих запінених конях?
Чом не гасне видіння жахне?!
Стародавньої Литви Погоня
І батожить, і смужить мене.

Чом мене? Я ж Вітчизни не зрадив,
Я ж не зрікся ні краплі

Ми чуєм трав зелений крик,
Дощів задумані рефрени,
Це травень, вічний єретик,
Так з-під землі бомбить зелено
На рівні вічних партитур!
Ми чорні гори перегорнем,
Ми вдарим