Іван Драч

Прив’язали, примоцювали, гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубової, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.

Як один екзекутор шкірив зуби

Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій?
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?

Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою

Прекрасне місто і нещасне:
Кам’янець — у серпні камінець…
Чи живло ти духу незагасне,
А чи духу нашого кінець?

Бавлю серцем всі твої твердині.
Впізнаю тебе й не

Я прокинувся на тому світі —
На тому боці океану… Так…
Чикаго, загодований снігами
По зав’язку чи просто лиш по вуха,
Ледь блимав жужмом хмарочосів,
Вони стояли рівно, ряд у

(Новорічна казка, фрагмент)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках.

Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!

Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став

Хижий вихор тне ножами,
Хиже сонце тяжко спить,
Сон виткими віражами
В міражі мої летить.

Мерехтять вони — облесні,
Чесним намірам чужі,
Безсловесні, безтілесні,

Ладів аж цілих штири він вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.
Та й козачка на кобзі награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальці струнами —
бринь-бринь —

Ще вчора джміль гудів — сьогодні вже нема,
Застиг від холоду, ледь лапками він меле,
Крилята задубілі не здійма
І тихо й тоскно дивиться на мене.
Беру його із затінку, кладу

Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен

Зачучверілий. Запліснявілий.
На хазяйстві одна коза,
І та на нього покрикує,
А худюща — сама сльоза.
Тримає на збитому прикорні
Дідову горду планиду,
Тримає планету на

Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці

Поміж смертю і тим,
Що називають безсмертям,
Я вибираю гітару…

Пабло Неруда

І
Що може поет в цьому світі —
Напитись сонетом води,
Погладити сонце в зеніті

Донечко, доню, як же нам жити,
Коли тебе вбито, а свічка жива,
Коли тебе вбито і кровію вмито,
Коли тебе вбито і ти нежива?

Навіщо життя це? Життя це навіщо,
Як сита облуда

В мого роду — сто доріг,
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг

Чому ти серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.
Я чую, як в мені у золотім вогні

Як тобі ведеться там, Василю?
Під землею, під ріллею — там…
По якому цвинтарному стилю
Нам ростити крила в телеграм?

Та й на думи стільки того попиту,
На задуми стільки того

Десь батожать зорям пальці білі,
Чашник в чару совість налива,
Десь регоче ридма на весіллі
П’яна перелесниця вдова.
Так дошкульно, вигідно регоче,
Рвуть долівку хижі

Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю — і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.

Рожевий, смугастий — в