Іван Драч

Пам’яті академіка О. І. Білецького

Помирають майстри. Чітко значать віки.
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршів
дзвенять молотки,
І

В мого роду — сто доріг,
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені

Хижий вихор тне ножами,
Хиже сонце тяжко спить,
Сон виткими віражами
В міражі мої летить.

Мерехтять вони — облесні,
Чесним намірам чужі,
Безсловесні, безтілесні,

Зачучверілий. Запліснявілий.
На хазяйстві одна коза,
І та на нього покрикує,
А худюща — сама сльоза.
Тримає на збитому прикорні
Дідову горду планиду,
Тримає планету на

Я прокинувся на тому світі —
На тому боці океану… Так…
Чикаго, загодований снігами
По зав’язку чи просто лиш по вуха,
Ледь блимав жужмом хмарочосів,
Вони стояли рівно, ряд у

Вдарили сурми в маєво листя зеленого,
Крила наметів лячно залопотіли,
Зорі летіли в очі молодо і черлено,
І сон оксамитив непрочумане тіло.

Багнетами хряснули карабіни холодні,

Орлині очі — для дня,
Совині очі — для ночі,
Може, це справді бридня,
А може, це очі пророчі,

А може, це очі вождя
Такими повинні бути —
Через приціл всіх жадань

Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим

Прив’язали, примоцювали, гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубової, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.

Як один екзекутор шкірив зуби

Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
точно угробить.

В такому

Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен

Прекрасне місто і нещасне:
Кам’янець — у серпні камінець…
Чи живло ти духу незагасне,
А чи духу нашого кінець?

Бавлю серцем всі твої твердині.
Впізнаю тебе й не

Варіація на тему “Скорбота” (1940)

Був собі тато, була собі мама,
було собі я.
Тато сиділи собі на ослоні.
Тато робили мені вітряка,
А мама кашу мені варила,
А

Я наснився собі не птахом —
Цілим птаством собі наснився.

Снилось: ми, птахи, тяжко замкнуті.
Снилось: нам, птахам, треба вилетіти.
Снилось: ми, птахи, це єдине

Це в Ялті було.
Раннє таке тепло.
Випустили бджіл на Теплого Олекси.
Аж раптом вдарили сніги.
Гроза гуляла, кипариси била.
І блискавка серед снігів, і грім
На цвіт мигдалю

Поруч з темінню став на порозі —
І світла пучок веде мене в хату,
Наозирці торкаючись брів мого серця
Кострубатими гасовими спалахами.
Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл

Ладів аж цілих штири він вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.
Та й козачка на кобзі награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальці струнами —
бринь-бринь —

Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю — і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.

Рожевий, смугастий — в