Борис Олійник

Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, –
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу

Однокласникам Новосанжарської школи

Золоті мої надії, молоді мої сади…
Надвечір’я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
…А на третім

Вже триста з гаком
штатні муедзини
(Не з мусульманських, а з тутешніх крес)
Так гучно скімлять у кущах калини
Над крученою долею Вкраїни,
Що, схоже, мають з того

Олександрові Сизоненку

Народе із трипільських
запорогів,
Древніших за святий Єрусалим, –
Та скільки ж можна
на чужих пророків
Молитися,
не вірячи

Продираються поповзом
Крізь міста і ліани рік,
Посковзнувшись на полюсі,
Падаю на екваторі,
А тебе все нема, Зачепилівко.

Тільки глобус поголений,
Набік схиливши

Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на

Диптих

І

А двадцять перший вік
при револьвері
Таку вчинив несвітню круговерть,
Коли уперше від часів Гомера
Судилося знімати репортеру
Своєю камерою

Коли здалось, що все пішло за доляр –
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;

Коли здається, що саме повітря
Настояне

Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім –
Біла піна падала, мов сніг, –
Ех,
до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та

І
Тих відспівають,
а вони – живі
У наших душах, квітах, у крові…
А ці співають! –
хоча душа у них – яма.

…Дивлюся,
як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.

Дихало вільхою, тихою втіхою –
білим сном…
Раптом наїхали віхоли звихреним
табуном!
Снігом-завіями вії завіяло –
білина.
Ні мене, ні її –
тільки
сива
пелена.

На човнах золотих
Заплива молодик
За тополю…
За тобою лечу,
Журавлино ячу
За тобою…

А туман-ворожбит
Зав’язав мені світ
Ворожбою.
Тільки світить роса,
Як

Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої

І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді —
Де вже тим політикам — замалі!

Взагалі у нас говорять — як ходять:

Облітає листя,
пане-брате.
Хоч стріляй –
останнє опада…
Вітер дошматовує плакати
Та вчорашні гасли заміта.

Цідить мжичка їдко і занудно,
Вибира з-під коміра тепло.

Я тут родився восени:
Морозом бралася стерня –
І падолист у теплі сни
Мене вгорнув, немов зерня.

А навесні пішов у ріст,
Прийнявши мамину купіль,
І перший крок у дивен

– Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! –
Сказав учитель історії
Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це

На отчі креси темна сила суне,
А наша совість спить собі, німа.
…Не озивайте ім’я Бога всує,
Коли в душі давно його нема.

Уже й дідів своїх
у дурні взули
Онуки

І явився з ночі Ворон,
чорно-сизий, як рілля.
– Звідки… ви? – отерп мій голос.
Одвернувсь: – А звідтіля.

І загруз у верховіття,
наче привид з потойсвіть.
У його залізних